Пам`ятник князю Володимиру на Володимирській гірці, вид з Печерських круч
(з Міського парку).
Пам'ятник було відкрито в 1853 році на честь Великого князя Київського Володимира Святославича (рік народження невідомий - помер у 1015 в Берестові під Києвом; правив з 980; було поховано в Десятинній церкві). Пам'ятник встановлено на нижній терасі Володимирської гірки. Автори - скульптори В. І. Демут-Малиновський та П. К. Клодт, архітектор К. А. Тон. Бронзова фігура князя (висота - 4,5 м; відлито в Петербурзі) в мантії з хрестом і великокнязівською шапкою в руці височіє на 16-метровому чавунному постаменті та квадратному стилобаті з чавунних плит, що має вид 8-гранної каплиці в псевдовізантійському стилі. На постаменті - барельєф «Хрещення Русі» та герб стародавнього Києва (1853, скульптор В. І. Демут-Малиновський). У 1953-54 роках пам'ятник було реставровано.
Памятник князю Владимиру на Владимирской горке, вид с Печерских круч (из Городского парка).
Памятник был открыт в 1853 году в честь Великого князя Киевского Владимира Святославича (год рождения неизвестен - умер в 1015 в Берестове под Киевом; правил с 980; был похоронен в Десятинной церкви). Памятник установлен на нижней террасе Владимирской горки. Авторы - скульпторы В. И. Демут-Малиновский и П. К. Клодт, архитектор К. А. Тон. Бронзовая фигура князя (высота - 4,5 м; отлита в Петербурге) в мантии с крестом и великокняжеской шапкой в руке возвышается на 16-метровом чугунном постаменте и квадратном стилобате из чугунных плит, имеющем вид 8-гранной часовни в псевдовизантийском стиле. На постаменте - барельеф «Крещение Руси» и герб старого Киева (1853, скульптор В. И. Демут-Малиновский). В 1953-54 годах памятник был реставрирован.
The famous monument of St. Volodymyr (St. Vladimir), opened in 1853, overlooks the steep bank of the Dnieper River in Kiev. Sculptors: Peter Klodt von Urgensburg, Vasily Demuth-Malinovsky. Architect: Konstantin Thon.
Пам'ятник було відкрито в 1853 році на честь Великого князя Київського Володимира Святославича (рік народження невідомий - помер у 1015 в Берестові під Києвом; правив з 980; було поховано в Десятинній церкві). Пам'ятник встановлено на нижній терасі Володимирської гірки. Автори - скульптори В. І. Демут-Малиновський та П. К. Клодт, архітектор К. А. Тон. Бронзова фігура князя (висота - 4,5 м; відлито в Петербурзі) в мантії з хрестом і великокнязівською шапкою в руці височіє на 16-метровому чавунному постаменті та квадратному стилобаті з чавунних плит, що має вид 8-гранної каплиці в псевдовізантійському стилі. На постаменті - барельєф «Хрещення Русі» та герб стародавнього Києва (1853, скульптор В. І. Демут-Малиновський). У 1953-54 роках пам'ятник було реставровано.
Памятник князю Владимиру на Владимирской горке, вид с Печерских круч (из Городского парка).
Памятник был открыт в 1853 году в честь Великого князя Киевского Владимира Святославича (год рождения неизвестен - умер в 1015 в Берестове под Киевом; правил с 980; был похоронен в Десятинной церкви). Памятник установлен на нижней террасе Владимирской горки. Авторы - скульпторы В. И. Демут-Малиновский и П. К. Клодт, архитектор К. А. Тон. Бронзовая фигура князя (высота - 4,5 м; отлита в Петербурге) в мантии с крестом и великокняжеской шапкой в руке возвышается на 16-метровом чугунном постаменте и квадратном стилобате из чугунных плит, имеющем вид 8-гранной часовни в псевдовизантийском стиле. На постаменте - барельеф «Крещение Руси» и герб старого Киева (1853, скульптор В. И. Демут-Малиновский). В 1953-54 годах памятник был реставрирован.
The famous monument of St. Volodymyr (St. Vladimir), opened in 1853, overlooks the steep bank of the Dnieper River in Kiev. Sculptors: Peter Klodt von Urgensburg, Vasily Demuth-Malinovsky. Architect: Konstantin Thon.
Краєвид Володимирської гірки, частини Подолу та Дніпра з Печерських круч
(з Міського парку).
Володимирська гірка - парк, що було закладено в середині XIX століття. Площа - 10,6 га. Розміщений на верхній і середній придніпровських терасах київських пагорбів. В давнину Володимирська гірка називалася Михайлівською горою. Тут розміщувався Михайлівський Золотоверхий монастир. Впорядкування та планування схилів Володимирської гірки розпочалося в 30-40-х роках XIX століття. Близько 1900 на Володимирській гірці було споруджено панораму «Голгофа». Композиційний центр парку - пам'ятник князю Володимиру. В північній частині парку в 1905 було пущено фунікулер. На верхній терасі парку проводились виставки квітів. Тут знаходиться пам'ятник архітектури XVIII століття - трапезна Михайлівського Золотоверхого монастиря.
Панорама Владимирской горки, части Подола и Днепра с Печерских круч (из Городского парка).
Владимирская горка - парк, заложенный в середине XIX века. Площадь - 10,6 га. Размещён на верхней и средней приднепровских террасах киевских холмов. В древности Владимирская горка называлась Михайловской горой. Здесь размещался Михайловский Златоверхий монастырь. Упорядочение, планировка склонов Владимирской горки начались в 30-40-х годах XIX века. Около 1900 на Владимирской горке была сооружена панорама «Голгофа». Композиционный центр парка - памятник князю Владимиру. В северной части парка в 1905 пущен фуникулёр. На верхней террасе парка проходили выставки цветов. Здесь находится памятник архитектуры XVIII века - трапезная Михайловского Златоверхого монастыря.
Володимирська гірка - парк, що було закладено в середині XIX століття. Площа - 10,6 га. Розміщений на верхній і середній придніпровських терасах київських пагорбів. В давнину Володимирська гірка називалася Михайлівською горою. Тут розміщувався Михайлівський Золотоверхий монастир. Впорядкування та планування схилів Володимирської гірки розпочалося в 30-40-х роках XIX століття. Близько 1900 на Володимирській гірці було споруджено панораму «Голгофа». Композиційний центр парку - пам'ятник князю Володимиру. В північній частині парку в 1905 було пущено фунікулер. На верхній терасі парку проводились виставки квітів. Тут знаходиться пам'ятник архітектури XVIII століття - трапезна Михайлівського Золотоверхого монастиря.
Панорама Владимирской горки, части Подола и Днепра с Печерских круч (из Городского парка).
Владимирская горка - парк, заложенный в середине XIX века. Площадь - 10,6 га. Размещён на верхней и средней приднепровских террасах киевских холмов. В древности Владимирская горка называлась Михайловской горой. Здесь размещался Михайловский Златоверхий монастырь. Упорядочение, планировка склонов Владимирской горки начались в 30-40-х годах XIX века. Около 1900 на Владимирской горке была сооружена панорама «Голгофа». Композиционный центр парка - памятник князю Владимиру. В северной части парка в 1905 пущен фуникулёр. На верхней террасе парка проходили выставки цветов. Здесь находится памятник архитектуры XVIII века - трапезная Михайловского Златоверхого монастыря.
Інформаційний щит на вході до парку «Володимирська гірка» з боку вулиці Трьохсвятительська.
Якщо викласти людською мовою те, що написала тут напівписьменна «Адміністрація» (явно вихопили кілька фрагментів із якогось закону чи постанови й не спромоглися навіть відмінки зв'язати), то йдеться про таке:
Информационный щит на входе в парк «Владимирская горка» со стороны улицы Трехсвятительская.
Если изложить человеческим языком то, что написала тут полуграмотная «Администрация» (явно выхватили несколько фрагментов из какого-то закона или постановления и не удосужились даже падежи связать), то речь идет о следующем:
Якщо викласти людською мовою те, що написала тут напівписьменна «Адміністрація» (явно вихопили кілька фрагментів із якогось закону чи постанови й не спромоглися навіть відмінки зв'язати), то йдеться про таке:
«Пам'ятка садово-паркового мистецтва "Володимирська гірка".
Призначення: збереження, охорона та використання з естетичною, виховною, природоохоронною, науковою та оздоровчою метою найвизначніших та найцінніших зразків паркового будівництва.
Загальна характеристика: створений згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 20.01.1960 року за № 1052. Споруджено 1895 року.
Загальна площа: 14,96 га».
І далі - «Правила поведінки»... Також, на жаль, – з помилками...
Призначення: збереження, охорона та використання з естетичною, виховною, природоохоронною, науковою та оздоровчою метою найвизначніших та найцінніших зразків паркового будівництва.
Загальна характеристика: створений згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 20.01.1960 року за № 1052. Споруджено 1895 року.
Загальна площа: 14,96 га».
Информационный щит на входе в парк «Владимирская горка» со стороны улицы Трехсвятительская.
Если изложить человеческим языком то, что написала тут полуграмотная «Администрация» (явно выхватили несколько фрагментов из какого-то закона или постановления и не удосужились даже падежи связать), то речь идет о следующем:
«Памятник садово-паркового искусства "Владимирская горка".
Назначение: сохранение, охрана и использование в эстетических, воспитательных, природоохранных, научных и оздоровительных целях наиболее выдающихся и ценных образцов паркового строительства.
Общая характеристика: создан согласно постановления Совета Министров УССР от 20.01.1960 года № 1052. Построен в 1895 году.
Общая площадь: 14,96 га».
И дальше - «Правила поведения»... Также, к сожалению, – с ошибками...
Назначение: сохранение, охрана и использование в эстетических, воспитательных, природоохранных, научных и оздоровительных целях наиболее выдающихся и ценных образцов паркового строительства.
Общая характеристика: создан согласно постановления Совета Министров УССР от 20.01.1960 года № 1052. Построен в 1895 году.
Общая площадь: 14,96 га».
Володимирським узвозом.
Володимирський узвіз пролягає від Європейської площі до Поштової площі (Печерський район). Сполучає центр міста (вулицю Хрещатик) із Подолом. Володимирський узвіз було прорізано в 1707-11 у схилі гори, поряд із Хрещатицьким яром, яким проходила т. з. Стара (Печерська) дорога з Подолу на Печерськ. У XVII столітті з правого боку узвозу, на схилах Дніпра, було споруджено невелику фортецю «Скородум», яку в 1752 зруйнували. На початку XIX століття Володимирський узвіз був єдиною мощеною вулицею в Києві, через що його називали Мостовою вулицею. Пізніше одержав назву Олександрівського узвозу; сучасна назва - з 50-х років XX століття. У 60-80 роки XIX століття на Володимирському узвозі (в районі нинішньої філармонії) знаходився популярний в Києві «заклад штучних мінеральних вод». У одному з його павільйонів, зокрема, виступали український театр, трупи П. К. Саксаганського та Н. К. Садовського. 8 травня 1892 по Володимирському узвозу було пущено перший у Києві й у всій Російській імперії електричний трамвай (колію було знято в 1978). Володимирський узвіз сполучений із набережною Дніпра широкими сходами, що ведуть до пам'ятника на честь повернення Києву Магдебурзького права й до Паркового моста через Дніпро. Напроти сходів колись був вузький узвіз (колишній Дмитрієвський, Хрещатицький), який у минулому був однією з доріг у верхню частину Києва. У 40-х роках XIX століття спуск засипали. Уздовж Володимирського узвозу простягається один із наймальовничіших парків міста - Володимирська гірка. У верхній частині Володимирського узвозу знаходиться Міський парк. У 1984 проведено реконструкцію проїжджої частини Володимирського узвозу.
На Владимирском спуске.
Володимирський узвіз пролягає від Європейської площі до Поштової площі (Печерський район). Сполучає центр міста (вулицю Хрещатик) із Подолом. Володимирський узвіз було прорізано в 1707-11 у схилі гори, поряд із Хрещатицьким яром, яким проходила т. з. Стара (Печерська) дорога з Подолу на Печерськ. У XVII столітті з правого боку узвозу, на схилах Дніпра, було споруджено невелику фортецю «Скородум», яку в 1752 зруйнували. На початку XIX століття Володимирський узвіз був єдиною мощеною вулицею в Києві, через що його називали Мостовою вулицею. Пізніше одержав назву Олександрівського узвозу; сучасна назва - з 50-х років XX століття. У 60-80 роки XIX століття на Володимирському узвозі (в районі нинішньої філармонії) знаходився популярний в Києві «заклад штучних мінеральних вод». У одному з його павільйонів, зокрема, виступали український театр, трупи П. К. Саксаганського та Н. К. Садовського. 8 травня 1892 по Володимирському узвозу було пущено перший у Києві й у всій Російській імперії електричний трамвай (колію було знято в 1978). Володимирський узвіз сполучений із набережною Дніпра широкими сходами, що ведуть до пам'ятника на честь повернення Києву Магдебурзького права й до Паркового моста через Дніпро. Напроти сходів колись був вузький узвіз (колишній Дмитрієвський, Хрещатицький), який у минулому був однією з доріг у верхню частину Києва. У 40-х роках XIX століття спуск засипали. Уздовж Володимирського узвозу простягається один із наймальовничіших парків міста - Володимирська гірка. У верхній частині Володимирського узвозу знаходиться Міський парк. У 1984 проведено реконструкцію проїжджої частини Володимирського узвозу.
На Владимирском спуске.
Володимирським узвозом.
На Владимирском спуске.
Владимирский спуск пролегает от Европейской площади до Почтовой площади (Печерский район). Соединяет центр города (улицу Крещатик) с Подолом. Владимирский спуск прорезан в 1707-11 в склоне горы, рядом с Крещатикским яром, которым проходила т. н. Старая (Печерская) дорога с Подола на Печерск. В XVII веке с правой стороны спуска, на склонах Днепра, была сооружена небольшая крепость «Скородум», которую в 1752 разрушили. В начале XIX века Владимирский спуск был единственной мощёной улицей в Киеве, из-за чего назывался Мостовой улицей. Позднее получил название Александровского спуска; современное название - с 50-х годов XX века. В 60-80 годы XIX века на Владимирском спуске (в районе нынешней филармонии) находилось популярное в Киеве «заведение искусственных минеральных вод». В одном из его павильонов, в частности, выступали украинский театр, труппы П. К. Саксаганского и Н. К. Садовского. 8 мая 1892 по Владимирскому спуску был пущен первый в Киеве и во всей Российской империи электрический трамвай (колея была снята в 1978). Владимирский спуск соединён с набережной Днепра широкой лестницей, ведущей к памятнику в честь возвращения Киеву Магдебургского права и Парковому мосту через Днепр. Против лестницы размещался узкий спуск (бывший Дмитриевский, Крещатикский), который в прошлом был одной из дорог в верхнюю часть Киева. В 40-х годах XIX века спуск засыпали. Вдоль Владимирского спуска протянулся один из наиболее живописных парков города - Владимирская горка. В верхней части Владимирского спуска находится Городской парк. В 1984 произведена реконструкция проезжей части Владимирского спуска.
На Владимирском спуске.
Владимирский спуск пролегает от Европейской площади до Почтовой площади (Печерский район). Соединяет центр города (улицу Крещатик) с Подолом. Владимирский спуск прорезан в 1707-11 в склоне горы, рядом с Крещатикским яром, которым проходила т. н. Старая (Печерская) дорога с Подола на Печерск. В XVII веке с правой стороны спуска, на склонах Днепра, была сооружена небольшая крепость «Скородум», которую в 1752 разрушили. В начале XIX века Владимирский спуск был единственной мощёной улицей в Киеве, из-за чего назывался Мостовой улицей. Позднее получил название Александровского спуска; современное название - с 50-х годов XX века. В 60-80 годы XIX века на Владимирском спуске (в районе нынешней филармонии) находилось популярное в Киеве «заведение искусственных минеральных вод». В одном из его павильонов, в частности, выступали украинский театр, труппы П. К. Саксаганского и Н. К. Садовского. 8 мая 1892 по Владимирскому спуску был пущен первый в Киеве и во всей Российской империи электрический трамвай (колея была снята в 1978). Владимирский спуск соединён с набережной Днепра широкой лестницей, ведущей к памятнику в честь возвращения Киеву Магдебургского права и Парковому мосту через Днепр. Против лестницы размещался узкий спуск (бывший Дмитриевский, Крещатикский), который в прошлом был одной из дорог в верхнюю часть Киева. В 40-х годах XIX века спуск засыпали. Вдоль Владимирского спуска протянулся один из наиболее живописных парков города - Владимирская горка. В верхней части Владимирского спуска находится Городской парк. В 1984 произведена реконструкция проезжей части Владимирского спуска.
Вид з вулиці Трьохсвятительська на Європейську площу та Печерськ.
Автор фото - Елла Клименко.
Вид с улицы Трехсвятительская на Европейскую площадь и Печерск.
Автор фото - Элла Клименко.
Автор фото - Елла Клименко.
Вид с улицы Трехсвятительская на Европейскую площадь и Печерск.
Автор фото - Элла Клименко.
Будинок № 5 по вулиці Трьохсвятительська (на розі з Костьольною).
Автор фото - Елла Клименко.
Дом № 5 по улице Трехсвятительская (на углу с Костельной).
Автор фото - Элла Клименко.
Автор фото - Елла Клименко.
Дом № 5 по улице Трехсвятительская (на углу с Костельной).
Автор фото - Элла Клименко.
Католицький Олександрівський костел. Вид від Володимирської Гірки. Автор фото - Елла Клименко.
В 1814 р. київська шляхта вирішила спорудити храм на відзнаку переможного закінчення війни з Наполеоном та на пошану імператора Олександра І. Ухвалили кошти на будівництво зібрати з дворянства Київської губернії відповідно до кількості кріпаків, з розрахунку 25 копійок за душу, і звернутися до Петербурга по дозвіл, який і було отримано 7 липня 1815 р. Землю для костьолу місто відвело в тій частині, де за княжих часів у Лядській слободі мешкали поляки. Раніше на тому самому місці стояв дерев’яний костел, що згорів.
Будівництво розпочалося в 1817 р. за проектом архітектора Пілера, але близько 1830 р. роботи припинилися через брак коштів. Згодом їх відновили, але вже за більш ощадливим проектом професора архітектури університету Франца Меховича. Будівлю було завершено в 1838 р., але оздоблення тривало ще майже 10 років. В 1842 р. губернське дворянство знову вдалося до збирання грошей серед поміщиків, не тільки католиків, але й усіх віросповідань. Було вирішено, що кожен повіт Київської губернії має внести по 1200 рублів. Хтось давав, а хтось з-поміж православних відмовлявся. Найбільші пожертви зробили шляхтичі Антон Совецький та Дарій і Август Понятовські. Костьол було закінчено 1847 року.
Споруда - в стилі класицизму, квадратна в плані, з куполом, двома баштами та портиком головного входу. Ставлення сучасників до Олександрівського костьолу було різним. Багато хто вважав його невдалим. Усередині храм просторий і світлий, прикрашений ліпленням та розписами. В 1937 р. костьол закрили, згодом пристосували під гуртожиток. З січня 1952 р. тут був планетарій, а також розмістилася частина фондів Історичної бібліотеки. В жовтні 1990 р. костьол повернуто католицькій громаді.
Розташовано по вулиці Костьольній №17 (на розі з Трьохсвятительською).
Католический Александровский костел. Вид от Владимирской Горки. Автор фото - Элла Клименко.
В 1814 р. київська шляхта вирішила спорудити храм на відзнаку переможного закінчення війни з Наполеоном та на пошану імператора Олександра І. Ухвалили кошти на будівництво зібрати з дворянства Київської губернії відповідно до кількості кріпаків, з розрахунку 25 копійок за душу, і звернутися до Петербурга по дозвіл, який і було отримано 7 липня 1815 р. Землю для костьолу місто відвело в тій частині, де за княжих часів у Лядській слободі мешкали поляки. Раніше на тому самому місці стояв дерев’яний костел, що згорів.
Будівництво розпочалося в 1817 р. за проектом архітектора Пілера, але близько 1830 р. роботи припинилися через брак коштів. Згодом їх відновили, але вже за більш ощадливим проектом професора архітектури університету Франца Меховича. Будівлю було завершено в 1838 р., але оздоблення тривало ще майже 10 років. В 1842 р. губернське дворянство знову вдалося до збирання грошей серед поміщиків, не тільки католиків, але й усіх віросповідань. Було вирішено, що кожен повіт Київської губернії має внести по 1200 рублів. Хтось давав, а хтось з-поміж православних відмовлявся. Найбільші пожертви зробили шляхтичі Антон Совецький та Дарій і Август Понятовські. Костьол було закінчено 1847 року.
Споруда - в стилі класицизму, квадратна в плані, з куполом, двома баштами та портиком головного входу. Ставлення сучасників до Олександрівського костьолу було різним. Багато хто вважав його невдалим. Усередині храм просторий і світлий, прикрашений ліпленням та розписами. В 1937 р. костьол закрили, згодом пристосували під гуртожиток. З січня 1952 р. тут був планетарій, а також розмістилася частина фондів Історичної бібліотеки. В жовтні 1990 р. костьол повернуто католицькій громаді.
Розташовано по вулиці Костьольній №17 (на розі з Трьохсвятительською).
Католический Александровский костел. Вид от Владимирской Горки. Автор фото - Элла Клименко.
Католицький Олександрівський костел. Вид з вулиці Костьольної.
Католический Александровский костел. Вид с улицы Костельная.
В 1814 г. киевская шляхта решила построить храм в ознаменование победного окончания войны с Наполеоном и в честь императора Александра I. Постановили средства на строительство собрать с дворянства Киевской губернии соответственно количеству крепостных, из расчета 25 копеек за душу, и обратиться в Петербург за разрешением, которое и было получено 7 июля 1815 г. Землю для костела город отвел в той части, где в княжеские времена в Лядской слободе жили поляки. Ранее на том же месте стоял деревянный костел, который сгорел.
Строительство началось в 1817 г. по проекту архитектора Пилера, но около 1830 г. работы прекратились из-за нехватки средств. Впоследствии их возобновили, но уже по более экономному проекту профессора архитектуры университета Франца Меховича. Здание было завершено в 1838 г., но отделочные работы продолжались еще почти 10 лет. В 1842 г. губернское дворянство снова прибегло к сбору денег среди помещиков, не только католиков, но и всех вероисповеданий. Было решено, что каждый уезд Киевской губернии должен внести по 1200 рублей. Кто-то давал, а кто-то среди православных отказывался. Наибольшие пожертвования сделали шляхтичи Антон Совецкий и Дарий и Август Понятовские. Костел был закончен в 1847 году.
Сооружение - в стиле классицизма, квадратное в плане, с куполом, двумя башнями и портиком главного входа. Отношение современников к Александровскому костелу было различным. Многие считали его неудачным. Внутри храм просторен и светел, украшен лепкой и росписями. В 1937 г. костел закрыли, впоследствии приспособили под общежитие. С января 1952 г. тут был планетарий, а также размещалась часть фондов Исторической библиотеки. В октябре 1990 г. костел был возвращен католической общине.
Расположен по улице Костельной №17 (на углу с Трехсвятительской).
Католический Александровский костел. Вид с улицы Костельная.
В 1814 г. киевская шляхта решила построить храм в ознаменование победного окончания войны с Наполеоном и в честь императора Александра I. Постановили средства на строительство собрать с дворянства Киевской губернии соответственно количеству крепостных, из расчета 25 копеек за душу, и обратиться в Петербург за разрешением, которое и было получено 7 июля 1815 г. Землю для костела город отвел в той части, где в княжеские времена в Лядской слободе жили поляки. Ранее на том же месте стоял деревянный костел, который сгорел.
Строительство началось в 1817 г. по проекту архитектора Пилера, но около 1830 г. работы прекратились из-за нехватки средств. Впоследствии их возобновили, но уже по более экономному проекту профессора архитектуры университета Франца Меховича. Здание было завершено в 1838 г., но отделочные работы продолжались еще почти 10 лет. В 1842 г. губернское дворянство снова прибегло к сбору денег среди помещиков, не только католиков, но и всех вероисповеданий. Было решено, что каждый уезд Киевской губернии должен внести по 1200 рублей. Кто-то давал, а кто-то среди православных отказывался. Наибольшие пожертвования сделали шляхтичи Антон Совецкий и Дарий и Август Понятовские. Костел был закончен в 1847 году.
Сооружение - в стиле классицизма, квадратное в плане, с куполом, двумя башнями и портиком главного входа. Отношение современников к Александровскому костелу было различным. Многие считали его неудачным. Внутри храм просторен и светел, украшен лепкой и росписями. В 1937 г. костел закрыли, впоследствии приспособили под общежитие. С января 1952 г. тут был планетарий, а также размещалась часть фондов Исторической библиотеки. В октябре 1990 г. костел был возвращен католической общине.
Расположен по улице Костельной №17 (на углу с Трехсвятительской).
Михайлівський Золотоверхий Собор (вид з боку Софійської площі).
Споруджений 1108 - 1113 рр. внуком Ярослава Мудрого київським князем Святополком Ізяславичем. Собор було збудовано з каміння і цегли-плінфи на вапняно-цем’янковому розчині технікою "мішаної кладки" з використанням голосників у пазухах склепінь. Стіни собору прикрашали мозаїки і фрески. В 1934 — 35 рр. собор було зруйновано. Частина фресок і мозаїк зберігалася в Софійському соборі («Євхаристія», «Степан та Фадей» - фрагменти фігур святих, фрески – сцени з «Благовіщення», фігура святого Захарія тощо). Частина ж безцінних історичних реліквій було вивезено до Росії і зараз знаходиться у Третьяковській галереї (зокрема, - мозаїка «Дмитро Солунський» 1108-1113 та дві шиферні плити кінця 11 ст. з рельєфним зображенням вершників) та Російському музеї у Санкт-Петербурзі (верхня частина фрескової фігури Самуіла). 1999 р. собор відбудовано.
Михайловский Златоверхий Собор (вид со стороны Софиевской площади).
Сооружен 1108 - 1113 гг. внуком Ярослава Мудрого князем Святополком Изяславичем. Собор был построен из камня и кирпича-плинфы на известково-цементном растворе техникой "смешанной кладки" с использованием голосников в пазухах сводов. Стены собора украшали мозаики и фрески. В 1934 - 35 гг. собор был разрушен. Часть фресок и мозаик сохранялась в Софийском соборе («Евхарастия», «Степан и Фаддей» - фрагменты фигур святых, фрески – сцены из «Благовещения», фигура святого Захария и др.). Часть же бесценных исторических реликвий была вывезена в Россию и сейчас находится в Третьяковской галерее (в частности, - мозаика «Дмитрий Солунский» 1108-1113 и две шиферные плиты конца 11 ст. с рельефным изображением всадников) и Русском музее в Санкт-Петербурге (верхняя часть фресковой фигуры Самуила). В 1999 г. собор был отстроен заново.
The built again St.Michael’s Cathedral
Споруджений 1108 - 1113 рр. внуком Ярослава Мудрого київським князем Святополком Ізяславичем. Собор було збудовано з каміння і цегли-плінфи на вапняно-цем’янковому розчині технікою "мішаної кладки" з використанням голосників у пазухах склепінь. Стіни собору прикрашали мозаїки і фрески. В 1934 — 35 рр. собор було зруйновано. Частина фресок і мозаїк зберігалася в Софійському соборі («Євхаристія», «Степан та Фадей» - фрагменти фігур святих, фрески – сцени з «Благовіщення», фігура святого Захарія тощо). Частина ж безцінних історичних реліквій було вивезено до Росії і зараз знаходиться у Третьяковській галереї (зокрема, - мозаїка «Дмитро Солунський» 1108-1113 та дві шиферні плити кінця 11 ст. з рельєфним зображенням вершників) та Російському музеї у Санкт-Петербурзі (верхня частина фрескової фігури Самуіла). 1999 р. собор відбудовано.
Михайловский Златоверхий Собор (вид со стороны Софиевской площади).
Сооружен 1108 - 1113 гг. внуком Ярослава Мудрого князем Святополком Изяславичем. Собор был построен из камня и кирпича-плинфы на известково-цементном растворе техникой "смешанной кладки" с использованием голосников в пазухах сводов. Стены собора украшали мозаики и фрески. В 1934 - 35 гг. собор был разрушен. Часть фресок и мозаик сохранялась в Софийском соборе («Евхарастия», «Степан и Фаддей» - фрагменты фигур святых, фрески – сцены из «Благовещения», фигура святого Захария и др.). Часть же бесценных исторических реликвий была вывезена в Россию и сейчас находится в Третьяковской галерее (в частности, - мозаика «Дмитрий Солунский» 1108-1113 и две шиферные плиты конца 11 ст. с рельефным изображением всадников) и Русском музее в Санкт-Петербурге (верхняя часть фресковой фигуры Самуила). В 1999 г. собор был отстроен заново.
The built again St.Michael’s Cathedral
Пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932-1933 рр. (Михайлівська площа).
Памятный знак жертвам Голодомора 1932-1933 гг. (Михайловская площадь).
Памятный знак жертвам Голодомора 1932-1933 гг. (Михайловская площадь).
Пам`ятник княгині Ользі, св. рівноапостольним Кирилу і Мефодію, св. апостолу Андрію Первозванному
(Михайлівська площа).
Закладення пам`ятника освятили у серпні 1909. Відкриття відбулося 4 вересня 1911.
Проект видатного скульптора, режисера та драматурга І. П. Кавалерідзе (1887-1978) - українського Мікеланджело XX століття, як називали його мистецтвознавці. Співавтори проекту - Ф. П. Балавенський, Сниткін та Риков.
Пам`ятник тоді проіснував не довго. 1919 року статую Ольги скинули з п’єдесталу, у березні 1923 зняли статуї апостола та просвітників, а у 1926 демонтували постамент. На його місті розташували клумбу, під якою була закопана статуя княгині Ольги, розбита на безліч шматків. Пам'ятник відновлено у 1995-1996 роках скульпторами Віталієм Сівко, Миколою Білик (фігури Кирила і Мефодія, фігура княгині Ольги) та Віталієм Шишовим (фігура Андрія Первозванного). Відкрито 25 травня 1996 року.
Памятник княгине Ольге, св. равноапостольным Кириллу и Мефодию, св. апостолу Андрею Первозванному (Михайловская площадь).
Закладку памятника освятили в августе 1909 г. Открытие состоялось 4 сентября 1911 г.
Проект выдающегося скульптора, режиссера и драматурга И. П. Кавалеридзе (1887-1978) - украинского Микеланджело XX столетия, как называли его искусствоведы. Соавторы проекта - Ф. П. Балавенский, Сныткин и Рыков).
Памятник тогда просуществовал не долго. В 1919 году статую Ольги сбросили с пьедестала, в марте 1923 сняли статуи апостола и просветителей, а в 1926 демонтировали постамент. На его месте разбили клумбу, под которой была закопана статуя княгини Ольги, разбитая на множество кусков. Памятник восстановлен в 1995-1996 годах скульпторами Виталием Сивко, Николаем Билык (фигуры Кирилла и Мефодия, фигура княгини Ольги) и Виталием Шишовым (фигура Андрея Первозванного). Открыто 25 мая 1996 года.
Monument to duchess Olha, Sts. Cyril and Methodius, the Apostles of the Slavs, St. Andrew, the "First-called" Apostle.
This Monument was erected in front of built again St. Michael’s Cathedral.
Закладення пам`ятника освятили у серпні 1909. Відкриття відбулося 4 вересня 1911.
Проект видатного скульптора, режисера та драматурга І. П. Кавалерідзе (1887-1978) - українського Мікеланджело XX століття, як називали його мистецтвознавці. Співавтори проекту - Ф. П. Балавенський, Сниткін та Риков.
Пам`ятник тоді проіснував не довго. 1919 року статую Ольги скинули з п’єдесталу, у березні 1923 зняли статуї апостола та просвітників, а у 1926 демонтували постамент. На його місті розташували клумбу, під якою була закопана статуя княгині Ольги, розбита на безліч шматків. Пам'ятник відновлено у 1995-1996 роках скульпторами Віталієм Сівко, Миколою Білик (фігури Кирила і Мефодія, фігура княгині Ольги) та Віталієм Шишовим (фігура Андрія Первозванного). Відкрито 25 травня 1996 року.
Памятник княгине Ольге, св. равноапостольным Кириллу и Мефодию, св. апостолу Андрею Первозванному (Михайловская площадь).
Закладку памятника освятили в августе 1909 г. Открытие состоялось 4 сентября 1911 г.
Проект выдающегося скульптора, режиссера и драматурга И. П. Кавалеридзе (1887-1978) - украинского Микеланджело XX столетия, как называли его искусствоведы. Соавторы проекта - Ф. П. Балавенский, Сныткин и Рыков).
Памятник тогда просуществовал не долго. В 1919 году статую Ольги сбросили с пьедестала, в марте 1923 сняли статуи апостола и просветителей, а в 1926 демонтировали постамент. На его месте разбили клумбу, под которой была закопана статуя княгини Ольги, разбитая на множество кусков. Памятник восстановлен в 1995-1996 годах скульпторами Виталием Сивко, Николаем Билык (фигуры Кирилла и Мефодия, фигура княгини Ольги) и Виталием Шишовым (фигура Андрея Первозванного). Открыто 25 мая 1996 года.
Monument to duchess Olha, Sts. Cyril and Methodius, the Apostles of the Slavs, St. Andrew, the "First-called" Apostle.
This Monument was erected in front of built again St. Michael’s Cathedral.
Вид на дзвіницю та Собор Святої Софії з боку Михайлівської площі.
Собор Святої Софії - славетна «митрополія руська», шедевр архітектури і монументального живопису першої половини XI століття. Збереглося 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок. Навряд чи ще десь в Європі можна знайти стільки фресок та мозаїк XI сторіччя, що збереглися в одній церкві. Собор оточують монастирські будівлі XVII століття, виконані в стилі Українського бароко. Внутрішнє вбрання Собору майже не змінювалось. В XVIII сторіччі з’явився іконостас та в XIX сторіччі - чавунні напільні плитки. Свята Софія Київська - це витвір мистецтва, до якого приходять історики та туристи, щоб побачити та помилуватися цим дивом Візантійської та Стародавньої Руської архітектури.
Фундамент Собору Святої Софії заклав Великий Князь Ярослав (близько 978-1054), названий “Мудрим”.
Ярослава Мудрого та його дружину Ірину (Інгігерду; ?-1050) було поховано в саркофазі у Софійському соборі.
Вид на колокольню и Собор Святой Софии со стороны Михайловской площади.
Kyiv, the view of St. Sophia Cathedral from the Mikhailivska square's side.
Собор Святої Софії - славетна «митрополія руська», шедевр архітектури і монументального живопису першої половини XI століття. Збереглося 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок. Навряд чи ще десь в Європі можна знайти стільки фресок та мозаїк XI сторіччя, що збереглися в одній церкві. Собор оточують монастирські будівлі XVII століття, виконані в стилі Українського бароко. Внутрішнє вбрання Собору майже не змінювалось. В XVIII сторіччі з’явився іконостас та в XIX сторіччі - чавунні напільні плитки. Свята Софія Київська - це витвір мистецтва, до якого приходять історики та туристи, щоб побачити та помилуватися цим дивом Візантійської та Стародавньої Руської архітектури.
Фундамент Собору Святої Софії заклав Великий Князь Ярослав (близько 978-1054), названий “Мудрим”.
Ярослава Мудрого та його дружину Ірину (Інгігерду; ?-1050) було поховано в саркофазі у Софійському соборі.
Вид на колокольню и Собор Святой Софии со стороны Михайловской площади.
Kyiv, the view of St. Sophia Cathedral from the Mikhailivska square's side.
Пам’ятник Богдану Хмельницькому на фоні дзвіниці Собору Святої Софії.
Памятник Богдану Хмельницкому на фоне колокольни Собора Святой Софии.
Собор Святой Софии - славная «митрополия руська», шедевр архитектуры и монументальной живописи первой половины XI века. Сохранилось 260 кв. метров мозаик и 3 тысячи кв. метров фресок. Вряд ли где-то в Европе можно встретить столько фресок и мозаик XI столетия, сохранившихся в одной церкви. Собор окружают монастырские строения XVII века, выполненные в стиле Украинского барокко. Внутреннее убранство Собора почти не изменялось. В XVIII столетии появился иконостас и в XIX столетии - чугунные напольные плитки. Святая София Киевская - произведение искусства, к которому приходят историки и туристы, чтобы увидеть и полюбоваться этим чудом Византийской и Древнеруськой архитектуры.
Фундамент Собора Святой Софии заложил Великий Князь Ярослав (около 978-1054), названный “Мудрым”.
Ярослав Мудрый и его супруга Ирина (Ингигерда; ?-1050) были похоронены в саркофаге в Софиевском соборе.
Kyiv, the Monument to hetman Bohdan Khmelnytskyy on a background the bell tower of St. Sophia Cathedral.
The St. Sophia Cathedral - the oldest survived church that was built in 1037 by Prince Yaroslav the Wise. This majestic 13-domed church makes huge impression on visitors with its rich frescoes and mosaics many of which are still intact. It is a national shrine and is under the patronage of UNESCO.
Памятник Богдану Хмельницкому на фоне колокольни Собора Святой Софии.
Собор Святой Софии - славная «митрополия руська», шедевр архитектуры и монументальной живописи первой половины XI века. Сохранилось 260 кв. метров мозаик и 3 тысячи кв. метров фресок. Вряд ли где-то в Европе можно встретить столько фресок и мозаик XI столетия, сохранившихся в одной церкви. Собор окружают монастырские строения XVII века, выполненные в стиле Украинского барокко. Внутреннее убранство Собора почти не изменялось. В XVIII столетии появился иконостас и в XIX столетии - чугунные напольные плитки. Святая София Киевская - произведение искусства, к которому приходят историки и туристы, чтобы увидеть и полюбоваться этим чудом Византийской и Древнеруськой архитектуры.
Фундамент Собора Святой Софии заложил Великий Князь Ярослав (около 978-1054), названный “Мудрым”.
Ярослав Мудрый и его супруга Ирина (Ингигерда; ?-1050) были похоронены в саркофаге в Софиевском соборе.
Kyiv, the Monument to hetman Bohdan Khmelnytskyy on a background the bell tower of St. Sophia Cathedral.
The St. Sophia Cathedral - the oldest survived church that was built in 1037 by Prince Yaroslav the Wise. This majestic 13-domed church makes huge impression on visitors with its rich frescoes and mosaics many of which are still intact. It is a national shrine and is under the patronage of UNESCO.
Пам’ятник Богдану Хмельницькому (Софіївська площа).
Святкове освячення і відкриття пам`ятника відбулося 11 липня 1888 року. Ініціатором його створення був Голова археологічної комісії Юзефович ще у 50-і рр. 19 століття. Автором ескізів був Михайло Осипович Мікешин; статую гетьмана відлив у Петербурзі скульптор Пій Адамович Веліонський, а фігуру коня - Артемій Лаврентьович Обер. Постамент спорудив архітектор В. Н. Николаев з гранітних глиб, що залишилися від будівництва Ланцюгового мосту. Оскільки коштів на будівництво не вистачало (зібрали 25 тисяч карбованців), Морське відомство передало для статуї 1600 пудів старої корабельної міді.
Памятник Богдану Хмельницкому (Софиевская площадь).
Праздничное освящение и открытие памятника состоялось 11 июля 1888 года. Инициатором его создания стал Председатель археологической комиссии Юзефович еще в 50-е гг. 19 века. Автором эскизов был Михаил Осипович Микешин; статую гетмана отлил в Петербурге скульптор Пий Адамович Велионский, а фигуру коня - Артемий Лаврентьевич Обер. Постамент соорудил архитектор В. Н. Николаев из гранитных глыб, оставшихся от строительства Цепного моста. Поскольку средств на строительство не хватало (собрали 25 тысяч рублей), Морское ведомство передало для статуи 1600 пудов старой корабельной меди.
Monument to B. Khmelnicki on the St. Sophia square in front of St. Sophia’s Cathedral.
Святкове освячення і відкриття пам`ятника відбулося 11 липня 1888 року. Ініціатором його створення був Голова археологічної комісії Юзефович ще у 50-і рр. 19 століття. Автором ескізів був Михайло Осипович Мікешин; статую гетьмана відлив у Петербурзі скульптор Пій Адамович Веліонський, а фігуру коня - Артемій Лаврентьович Обер. Постамент спорудив архітектор В. Н. Николаев з гранітних глиб, що залишилися від будівництва Ланцюгового мосту. Оскільки коштів на будівництво не вистачало (зібрали 25 тисяч карбованців), Морське відомство передало для статуї 1600 пудів старої корабельної міді.
Памятник Богдану Хмельницкому (Софиевская площадь).
Праздничное освящение и открытие памятника состоялось 11 июля 1888 года. Инициатором его создания стал Председатель археологической комиссии Юзефович еще в 50-е гг. 19 века. Автором эскизов был Михаил Осипович Микешин; статую гетмана отлил в Петербурге скульптор Пий Адамович Велионский, а фигуру коня - Артемий Лаврентьевич Обер. Постамент соорудил архитектор В. Н. Николаев из гранитных глыб, оставшихся от строительства Цепного моста. Поскольку средств на строительство не хватало (собрали 25 тысяч рублей), Морское ведомство передало для статуи 1600 пудов старой корабельной меди.
Monument to B. Khmelnicki on the St. Sophia square in front of St. Sophia’s Cathedral.
Пам’ятник захисникам кордонів Вітчизни всіх поколінь.
Скульптори Валерій Медведєв, Олександр Родіонов, Юрій Багалік та архітектор Юрій Лосицький. Відкрито 26 травня 2004 року. Виготовлено з граніту та бронзи. Висота монументу - 7,5 метри. Вага пілону, на якому стоїть пам’ятник - 14 тонн.
Розташований неподалік Золотих воріт, на майданчику біля будівлі Державної прикордонної служби України, в районі перетину вулиць Золотоворітська, Рейтарська та Георгіївського провулку.
Памятник защитникам границ Отечества всех поколений.
Скульпторы Валерий Медведив, Александр Родионов, Юрий Багалик и архитектор Юрий Лосицкий. Открыт 26 мая 2004 года. Изготовлен из гранита и бронзы. Высота монумента - 7,5 метра. Вес пилона, на котором стоит памятник, - 14 тонн.
Памятник установлен вблизи Золотых ворот, на площадке возле здания Государственной пограничной службы Украины, в районе пересечения улиц Золотоворотская, Рейтарская и Георгиевского переулка.
Скульптори Валерій Медведєв, Олександр Родіонов, Юрій Багалік та архітектор Юрій Лосицький. Відкрито 26 травня 2004 року. Виготовлено з граніту та бронзи. Висота монументу - 7,5 метри. Вага пілону, на якому стоїть пам’ятник - 14 тонн.
Розташований неподалік Золотих воріт, на майданчику біля будівлі Державної прикордонної служби України, в районі перетину вулиць Золотоворітська, Рейтарська та Георгіївського провулку.
Памятник защитникам границ Отечества всех поколений.
Скульпторы Валерий Медведив, Александр Родионов, Юрий Багалик и архитектор Юрий Лосицкий. Открыт 26 мая 2004 года. Изготовлен из гранита и бронзы. Высота монумента - 7,5 метра. Вес пилона, на котором стоит памятник, - 14 тонн.
Памятник установлен вблизи Золотых ворот, на площадке возле здания Государственной пограничной службы Украины, в районе пересечения улиц Золотоворотская, Рейтарская и Георгиевского переулка.
Золоті Ворота - головна, урочиста брама стародавнього Києва. Свою назву одержали від схожості з константинопольськими Золотими воротами.
Про будівництво їх, водночас із Софійським собором, згадується в літопису під 1037.
Із записів мандрівників XVI-XVII ст. та малюнків А. ван Вестерфельда (1651) відомо, що вже тоді Золоті ворота були напівзруйнованими.
Наприкінці XVII ст., у зв`язку з реконструкцією фортифікаційних споруд міста, перед воротами збудовано земляні бастіони,
а вже в середині XVIII століття руїни колись головного виїзду до міста було засипано землею.
Золотые Ворота - главные, парадные врата древнего Киева. Свое название получили от сходства с константинопольскими Золотыми воротами. О строительстве их, одновременно с Софийским собором, упоминается в летописи под 1037. Из записей путешественников XVI-XVII вв. и рисунков А. ван Вестерфельда (1651) известно, что уже тогда Золотые ворота были полуразрушенными. В конце XVII в., в связи с реконструкцией фортификационных сооружений города, перед воротами были построены земляные бастионы, а уже в середине XVIII века руины когда-то главного въезда в город были засыпаны землей.
Kyiv. Golden Gate
Золотые Ворота - главные, парадные врата древнего Киева. Свое название получили от сходства с константинопольскими Золотыми воротами. О строительстве их, одновременно с Софийским собором, упоминается в летописи под 1037. Из записей путешественников XVI-XVII вв. и рисунков А. ван Вестерфельда (1651) известно, что уже тогда Золотые ворота были полуразрушенными. В конце XVII в., в связи с реконструкцией фортификационных сооружений города, перед воротами были построены земляные бастионы, а уже в середине XVIII века руины когда-то главного въезда в город были засыпаны землей.
Kyiv. Golden Gate
Кияни знову побачили стародавню пам`ятку 1832 року, коли К.Лохвицький провів археологічні розкопки Золотих воріт.
Після цього вони набрали вигляду двох паралельних стін завдовжки 25 і 13 метрів, та заввишки близько 8 метрів.
Згодом провадилися роботи з укріплення руїн: на окремих ділянках зроблено ремонт стародавньої кладки, зведено контрфорси, влаштовано металеві зв`язки,
територію навколо залишків пам`ятки оточено чавунною огорожею. У такому вигляді Золоті ворота дійшли до нашого часу.
Однак від атмосферних опадів пам`ятка руйнувалася й далі, що надзвичайно непокоїло вчених.
1970 року було прийнято рішення звести над залишками павільйон, який не тільки захищав би її, а й відтворював первісний вигляд споруди.
Реконструкція, що її закінчено 1982 року (реставратори - Є.Лопушинська, М.Холостенко, С.Висоцький), відтворює Золоті ворота у такому вигляді: основна частина - це вежа із зубцями заввишки 14 метрів; із зовнішнього фасаду вежа має додатковий виступ - "малу вежу"; проїзд воріт перекривається з одного боку підйомними дерев`яними воротами, обкутими металом, з другого - стулками воріт, виконаними за зразком стародавніх воріт що збереглися в пам`ятках Новгорода й Суздаля. Надбрамну церкву відтворено у вигляді тринефного чотиристовпного однобанного храму. В архітектурному декорі фасадів використано орнаменти з цегли, властиві для давньоруських будівель того періоду. Підлогу храму прикрашено мозаїкою, малюнок якої виконано за мотивами стародавньої підлоги Софії Київської.
При реконструкції пам`ятки відтворено відрізки валів, що примикали до вежі. Із зовнішнього боку вони мають обдерновані укоси. По верху валу проходять дерев`яні заборола. На торцях умовно показано внутрішньовалові конструкції. З боку міста на фасаді можна побачити складські приміщення - комори, розташовані в давнину в крайніх зрубах валу. Всередині відновлених відрізків валу міститься експозиційне приміщення музею "Золоті Ворота" й сходи, що ведуть на гребінь, звідки видно чудову панораму міста.
Киевляне вновь увидели древний памятник в 1832 году, когда К.Лохвицкий провел археологические раскопки Золотых ворот. После этого они приобрели вид двух параллельных стен длиной 25 и 13 метров, и высотой около 8 метров. Впоследствии осуществлялись работы по укреплению руин: на отдельных участках был произведен ремонт древней кладки, возведены контрфорсы, устроены металлические связки, территория вокруг остатков сооружения была окружена чугунным ограждением. В таком виде Золотые ворота дошли до нашего времени. Однако от атмосферных осадков памятник продолжал разрушаться, что чрезвычайно беспокоило ученых. В 1970 году было принято решение возвести над остатками памятника павильон, который не только защищал бы его, но и воссоздавал первичный вид сооружения.
Реконструкция, законченная в 1982 году (реставраторы - Е.Лопушинска, М.Холостенко, С.Висоцкий), воссоздает Золотые ворота в таком виде: основная часть - это башня с зубцами высотой 14 метров; с внешнего фасада башня имеет дополнительный выступ - "малую башню"; проезд ворот перекрывается с одной стороны подъемными деревянными воротами, окованными металлом, с другой - створками ворот, выполненными по образцу древних ворот, сохранившихся в памятниках Новгорода и Суздаля. Надвратная церковь воссоздана в виде тринефного четырехстолпного однобанного храма. В архитектурном декоре фасадов использованы орнаменты из кирпича, свойственные древнерусским строениям того периода. Пол храма украшен мозаикой, рисунок которой выполнен по мотивам древнего пола Софии Киевской.
При реконструкции памятника воссозданы отрезки валов, которые примыкали к башне. С внешней стороны они имеют обдерненные укосы. По верху вала проходят деревянные заборола. На торцах условно показаны внутриваловые конструкции. Со стороны города на фасаде можно увидеть складские помещения - амбары, располагавшиеся в древности в крайних срубах вала. Внутри воссозданных отрезков вала разместились экспозиционное помещение музея "Золотые Ворота" и лестницы, ведущие на гребень, откуда открывается прекрасная панорама города.
Реконструкція, що її закінчено 1982 року (реставратори - Є.Лопушинська, М.Холостенко, С.Висоцький), відтворює Золоті ворота у такому вигляді: основна частина - це вежа із зубцями заввишки 14 метрів; із зовнішнього фасаду вежа має додатковий виступ - "малу вежу"; проїзд воріт перекривається з одного боку підйомними дерев`яними воротами, обкутими металом, з другого - стулками воріт, виконаними за зразком стародавніх воріт що збереглися в пам`ятках Новгорода й Суздаля. Надбрамну церкву відтворено у вигляді тринефного чотиристовпного однобанного храму. В архітектурному декорі фасадів використано орнаменти з цегли, властиві для давньоруських будівель того періоду. Підлогу храму прикрашено мозаїкою, малюнок якої виконано за мотивами стародавньої підлоги Софії Київської.
При реконструкції пам`ятки відтворено відрізки валів, що примикали до вежі. Із зовнішнього боку вони мають обдерновані укоси. По верху валу проходять дерев`яні заборола. На торцях умовно показано внутрішньовалові конструкції. З боку міста на фасаді можна побачити складські приміщення - комори, розташовані в давнину в крайніх зрубах валу. Всередині відновлених відрізків валу міститься експозиційне приміщення музею "Золоті Ворота" й сходи, що ведуть на гребінь, звідки видно чудову панораму міста.
Киевляне вновь увидели древний памятник в 1832 году, когда К.Лохвицкий провел археологические раскопки Золотых ворот. После этого они приобрели вид двух параллельных стен длиной 25 и 13 метров, и высотой около 8 метров. Впоследствии осуществлялись работы по укреплению руин: на отдельных участках был произведен ремонт древней кладки, возведены контрфорсы, устроены металлические связки, территория вокруг остатков сооружения была окружена чугунным ограждением. В таком виде Золотые ворота дошли до нашего времени. Однако от атмосферных осадков памятник продолжал разрушаться, что чрезвычайно беспокоило ученых. В 1970 году было принято решение возвести над остатками памятника павильон, который не только защищал бы его, но и воссоздавал первичный вид сооружения.
Реконструкция, законченная в 1982 году (реставраторы - Е.Лопушинска, М.Холостенко, С.Висоцкий), воссоздает Золотые ворота в таком виде: основная часть - это башня с зубцами высотой 14 метров; с внешнего фасада башня имеет дополнительный выступ - "малую башню"; проезд ворот перекрывается с одной стороны подъемными деревянными воротами, окованными металлом, с другой - створками ворот, выполненными по образцу древних ворот, сохранившихся в памятниках Новгорода и Суздаля. Надвратная церковь воссоздана в виде тринефного четырехстолпного однобанного храма. В архитектурном декоре фасадов использованы орнаменты из кирпича, свойственные древнерусским строениям того периода. Пол храма украшен мозаикой, рисунок которой выполнен по мотивам древнего пола Софии Киевской.
При реконструкции памятника воссозданы отрезки валов, которые примыкали к башне. С внешней стороны они имеют обдерненные укосы. По верху вала проходят деревянные заборола. На торцах условно показаны внутриваловые конструкции. Со стороны города на фасаде можно увидеть складские помещения - амбары, располагавшиеся в древности в крайних срубах вала. Внутри воссозданных отрезков вала разместились экспозиционное помещение музея "Золотые Ворота" и лестницы, ведущие на гребень, откуда открывается прекрасная панорама города.
Пам’ятник Ярославу Мудрому коло Золотих воріт; відкрито в 1997. Монумент створено скульптором Володимиром Чепеликом та архітектором Миколою Кислим
за проектом (мала скульптура, 1944-60) видатного скульптора, кінорежисера та драматурга І.П.Кавалерідзе (1887-1978).
Ярослав Мудрий (бл. 978 - 1054) - великий князь київський - надзвичайна фігура в історії ранньої Київської Русі. Син великого князя київського Володимира I ("Великого", "Святого") та полоцької княжни Рогнеди. Під час його правління (з 1019) Київська Русь перетворилася на могутню державу, що охоплювала значну частину Східної Європи. Країна стала однією з величезніших цивілізованих держав тодішньої Європи.
Памятник Ярославу Мудрому у Золотых ворот. Открыт в 1997; монумент создан скульптором Владимиром Чепеликом и архитектором Николаем Кислым по проекту (малая скульптура, 1944-60) выдающегося скульптора, кинорежиссера и драматурга И.П.Кавалеридзе (1887-1978).
Ярослав Мудрый (ок. 978 - 1054) - великий князь киевский - исключительная фигура в истории ранней Киевской Руси. Сын великого князя киевского Владимира I ("Великого", "Святого") и полоцкой княжны Рогнеды. Во время его правления (с 1019) Киевская Русь превратилась в могущественное государство, охватывавшее значительную часть Восточной Европы. Страна стала одним из величайших цивилизованных государств Европы того времени.
Monument to Yaroslaw the Wise near the Golden gate.
Ярослав Мудрий (бл. 978 - 1054) - великий князь київський - надзвичайна фігура в історії ранньої Київської Русі. Син великого князя київського Володимира I ("Великого", "Святого") та полоцької княжни Рогнеди. Під час його правління (з 1019) Київська Русь перетворилася на могутню державу, що охоплювала значну частину Східної Європи. Країна стала однією з величезніших цивілізованих держав тодішньої Європи.
Памятник Ярославу Мудрому у Золотых ворот. Открыт в 1997; монумент создан скульптором Владимиром Чепеликом и архитектором Николаем Кислым по проекту (малая скульптура, 1944-60) выдающегося скульптора, кинорежиссера и драматурга И.П.Кавалеридзе (1887-1978).
Ярослав Мудрый (ок. 978 - 1054) - великий князь киевский - исключительная фигура в истории ранней Киевской Руси. Сын великого князя киевского Владимира I ("Великого", "Святого") и полоцкой княжны Рогнеды. Во время его правления (с 1019) Киевская Русь превратилась в могущественное государство, охватывавшее значительную часть Восточной Европы. Страна стала одним из величайших цивилизованных государств Европы того времени.
Monument to Yaroslaw the Wise near the Golden gate.
За часів Ярослава Мудрого було значно розширено межі столиці - Києва, насипано нові оборонні вали, збудовано Золоті ворота, Георгіївський та Іринінський собори, Софійський собор.
Тодіж було складено "Руську правду" - звід законів давньоруського феодального права.
Згідно літопису, князь опікувався перекладом багатьох грецьких книг, які склали основу бібліотеки, що була створена ним у храмі Софії Київської.
Ярослав, добиваючись укріплення міжнародного авторитету давньоруської держави, налагоджував зв’язки Русі з державами Європи. Сам він одружився шведською королівною Інгігердою (в хрещенні - Ірина) - донькою короля Оляфана. Сестри Ярослава були дружинами членів королівських сімей Польщі та Чехії; його сини були одружені з візантійською та німецькою королівнами.
Одна з його дочок, Ганна, стала дружиною короля Франції Генріха; вона пережила свого чоловіка (се була друга його жінка), жила потім при сині своїм, королі Пилипі, брала участь в державних справах, і на однім документі залишившя її підпис власноручний, кириличними буквами "Ана ргина", тобто "Анна регіна". Друга дочка Ярослава стала дружиною короля Угорщини, а третя, Єлизавета, - норвезького королевича (згодом - короля) Гаральда "Сміливого". Скандинавська сага про Гаральда Сміливого повідає, нібито Ярослав на сватання Гаральдове сказав, що такий королевич як він, без земель і без скарбів, мусить чимось прославити себе, аби сей шлюб не здавався нерівним. Гаральд пустився в світ, шукаючи слави, і в сих подорожах склав пісню про Ярославну з 16 строф, в кожній з яких Гаральд описував свої подвиги, славу тощо і в кінці повторював: "а про те руська дівчина в золотому намисті мене не хоче".
Помер Ярослав Мудрий у Вишгороді 20 лютого 1054 року. Перед смертю Ярослав заповідав київський престол старшому з синів, що залишились живими, - князю Ізяславу, наказуючи синам жити в мирі.
При Ярославе Мудром были значительно расширены границы столицы - Киева, насыпаны новые оборонительные валы, построены Золотые ворота, Георгиевский и Ирининский соборы, Софиевский собор. Тогда же была составлена "Русская правда" - свод законов древнерусского феодального права. По свидетельству летописи, князь позаботился о переводе многих греческих книг, которые составили основу библиотеки, созданной им в храме Софии Киевской.
Ярослав, добиваясь укрепления международного авторитета древнерусского государства, налаживал связи Руси с государствами Европы. Сам он женился на шведской принцессе Ингигерде (в крещении - Ирина) - дочери короля Олава. Сестры Ярослава были женами членов королевских семей Польши и Чехии; его сыновья были женаты на византийской и немецкой принцессах.
Одна из его дочерей, Анна, стала женой короля Франции Генриха; она пережила своего супруга (это была вторая его жена), жила потом при своем сыне, короле Филиппе, участвовала в государственных делах, и на одном документе осталась ее собственноручная подпись, кирилличными буквами "Ана ргина", то есть "Анна регентша". Вторая дочь Ярослава стала супругой короля Венгрии, а третья, Елизавета, - норвежского принца (впоследствии - короля) Гарольда "Смелого". Скандинавская сага о Гарольде Смелом сообщает, будто Ярослав на сватание Гарольда сказал, что такой королевич как он, без земель и без богатств, должен чем-то прославить себя, чтобы этот брак не выглядел неравным. Гарольд пустился в мир искать славу, и в этих странствиях сложил песню о Ярославне из 16 строф, в каждой из которых Гарольд описывал свои подвиги и славу, а в конце повторял: "однако руська девушка в золотом ожерелье не хочет меня".
Умер Ярослав Мудрый в Вышгороде 20 февраля 1054 года. Перед смертью Ярослав завещал киевский престол старшему из оставшихся в живых сыновей, князю Изяславу, наказывая сыновьям жить в мире.
Ярослав, добиваючись укріплення міжнародного авторитету давньоруської держави, налагоджував зв’язки Русі з державами Європи. Сам він одружився шведською королівною Інгігердою (в хрещенні - Ірина) - донькою короля Оляфана. Сестри Ярослава були дружинами членів королівських сімей Польщі та Чехії; його сини були одружені з візантійською та німецькою королівнами.
Одна з його дочок, Ганна, стала дружиною короля Франції Генріха; вона пережила свого чоловіка (се була друга його жінка), жила потім при сині своїм, королі Пилипі, брала участь в державних справах, і на однім документі залишившя її підпис власноручний, кириличними буквами "Ана ргина", тобто "Анна регіна". Друга дочка Ярослава стала дружиною короля Угорщини, а третя, Єлизавета, - норвезького королевича (згодом - короля) Гаральда "Сміливого". Скандинавська сага про Гаральда Сміливого повідає, нібито Ярослав на сватання Гаральдове сказав, що такий королевич як він, без земель і без скарбів, мусить чимось прославити себе, аби сей шлюб не здавався нерівним. Гаральд пустився в світ, шукаючи слави, і в сих подорожах склав пісню про Ярославну з 16 строф, в кожній з яких Гаральд описував свої подвиги, славу тощо і в кінці повторював: "а про те руська дівчина в золотому намисті мене не хоче".
Помер Ярослав Мудрий у Вишгороді 20 лютого 1054 року. Перед смертю Ярослав заповідав київський престол старшому з синів, що залишились живими, - князю Ізяславу, наказуючи синам жити в мирі.
При Ярославе Мудром были значительно расширены границы столицы - Киева, насыпаны новые оборонительные валы, построены Золотые ворота, Георгиевский и Ирининский соборы, Софиевский собор. Тогда же была составлена "Русская правда" - свод законов древнерусского феодального права. По свидетельству летописи, князь позаботился о переводе многих греческих книг, которые составили основу библиотеки, созданной им в храме Софии Киевской.
Ярослав, добиваясь укрепления международного авторитета древнерусского государства, налаживал связи Руси с государствами Европы. Сам он женился на шведской принцессе Ингигерде (в крещении - Ирина) - дочери короля Олава. Сестры Ярослава были женами членов королевских семей Польши и Чехии; его сыновья были женаты на византийской и немецкой принцессах.
Одна из его дочерей, Анна, стала женой короля Франции Генриха; она пережила своего супруга (это была вторая его жена), жила потом при своем сыне, короле Филиппе, участвовала в государственных делах, и на одном документе осталась ее собственноручная подпись, кирилличными буквами "Ана ргина", то есть "Анна регентша". Вторая дочь Ярослава стала супругой короля Венгрии, а третья, Елизавета, - норвежского принца (впоследствии - короля) Гарольда "Смелого". Скандинавская сага о Гарольде Смелом сообщает, будто Ярослав на сватание Гарольда сказал, что такой королевич как он, без земель и без богатств, должен чем-то прославить себя, чтобы этот брак не выглядел неравным. Гарольд пустился в мир искать славу, и в этих странствиях сложил песню о Ярославне из 16 строф, в каждой из которых Гарольд описывал свои подвиги и славу, а в конце повторял: "однако руська девушка в золотом ожерелье не хочет меня".
Умер Ярослав Мудрый в Вышгороде 20 февраля 1054 года. Перед смертью Ярослав завещал киевский престол старшему из оставшихся в живых сыновей, князю Изяславу, наказывая сыновьям жить в мире.
Бронзовий «Кіт Пантелеймон» стоїть на камені у скверику біля Золотих Воріт.
Колись у ресторані навпроти Золотих Воріт жив сірий персидський кіт Пантюша. Кота любили як працівники ресторану, так і його гості. На жаль, кіт загинув під час пожежі в ресторані - задихнувся в диму. А через деякий час друзі подарували ресторану бронзову статую кота, яку встановили навпроти входу. У початковому варіанті на постаменті поряд із котом була пташка, та після того, як її кілька разів спилювали охочі до сувенірів туристи, кота було вирішено залишити насамоті. Пантюша користується величезним успіхом у гостей міста; відбою від охочих сфотографуватися немає, тожо вуха і хвіст кота сяють золотом відполірованої міді.
Бронзовый «Кот Пантелеймон» стоит на камне в скверике возле Золотых Ворот.
Когда-то в ресторане напротив Золотых Ворот жил серый персидский кот Пантюша. Кота любили как работники ресторана, так и его гости. К сожалению, кот погиб во время пожара в ресторане - задохнулся в дыму. А спустя некоторое время друзья подарили ресторану бронзовую статую кота, которую установили напротив входа. В первоначальном варианте на постаменте рядом с котом была птичка, но после того, как ее несколько раз спиливали охочие к сувенирам туристы, было решено оставить кота а одиночестве. Бронзовый Пантюша пользуется огромным успехом у гостей города; нет отбоя от любителей сфотографироваться, поэтому уши и хвост кота сияют золотом отполированной меди.
Колись у ресторані навпроти Золотих Воріт жив сірий персидський кіт Пантюша. Кота любили як працівники ресторану, так і його гості. На жаль, кіт загинув під час пожежі в ресторані - задихнувся в диму. А через деякий час друзі подарували ресторану бронзову статую кота, яку встановили навпроти входу. У початковому варіанті на постаменті поряд із котом була пташка, та після того, як її кілька разів спилювали охочі до сувенірів туристи, кота було вирішено залишити насамоті. Пантюша користується величезним успіхом у гостей міста; відбою від охочих сфотографуватися немає, тожо вуха і хвіст кота сяють золотом відполірованої міді.
Бронзовый «Кот Пантелеймон» стоит на камне в скверике возле Золотых Ворот.
Когда-то в ресторане напротив Золотых Ворот жил серый персидский кот Пантюша. Кота любили как работники ресторана, так и его гости. К сожалению, кот погиб во время пожара в ресторане - задохнулся в дыму. А спустя некоторое время друзья подарили ресторану бронзовую статую кота, которую установили напротив входа. В первоначальном варианте на постаменте рядом с котом была птичка, но после того, как ее несколько раз спиливали охочие к сувенирам туристы, было решено оставить кота а одиночестве. Бронзовый Пантюша пользуется огромным успехом у гостей города; нет отбоя от любителей сфотографироваться, поэтому уши и хвост кота сияют золотом отполированной меди.
Пам’ятник М. В. Лисенку поруч із Національною оперою України (Театральна площа).
Скульптор А.А.Ковальов, архітектор В.Г.Гнезділов. Пам'ятник відкрито 29 грудня 1965. Монументальну бронзову фігуру М.В.Лисенко встановлено на постаменті з сірого полірованого граніту. Загальна висота пам'ятника - 7 м.
Памятник Н. В. Лысенко рядом с Национальной оперой Украины (Театральная площадь).
Скульптор А.А.Ковалёв, архитектор В.Г.Гнездилов. Памятник открыт 29 декабря 1965. Монументальная бронзовая фигура Н.В.Лысенко установлена на постаменте из серого полированного гранита. Общая высота памятника - 7 м.
Скульптор А.А.Ковальов, архітектор В.Г.Гнезділов. Пам'ятник відкрито 29 грудня 1965. Монументальну бронзову фігуру М.В.Лисенко встановлено на постаменті з сірого полірованого граніту. Загальна висота пам'ятника - 7 м.
Памятник Н. В. Лысенко рядом с Национальной оперой Украины (Театральная площадь).
Скульптор А.А.Ковалёв, архитектор В.Г.Гнездилов. Памятник открыт 29 декабря 1965. Монументальная бронзовая фигура Н.В.Лысенко установлена на постаменте из серого полированного гранита. Общая высота памятника - 7 м.
Лисенко Микола Віталійович (1842-1912) - український композитор, диригент, педагог, фольклорист, засновник національної музичної школи.
Життя і творчість М.В.Лисенка тісно пов'язані з Києвом. Тут він вчився: з 1852 - в пансіоні С.Л.Вейля, пізніше - в пансіоні П.І.Гедуена (в Липках). Тоді ж він написав і опублікував у Києві свій перший твір - польку для фортепіано. З 1860 Лисенко постійно жив у Києві; вчився в Київському університеті (закінчив фізико-математичний факультет у 1864, захистив дисертацію на ступінь кандидата природничих наук у 1865).
В 1888-94 Лисенко жив і працював в будинку № 19 по вулиці Рейтарській. Тут у 1891 відбулася його зустріч з П.І.Чайковським, який ознайомився з оперою «Тарас Бульба». В цьому ж будинку була поставлена опера Лисенко «Коза-дереза» за участю Лесі Українки.
Лисенко постійно займався величезною творчою, музично-громадською, та диригентсько-хоровою діяльністю, зокрема приймав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики та співу», «Гуртку любителів музики» Я.Н.Спіглазова, в організації недільної школи для юнаків-селян, пізніше - в підготовці «Словника української мови», в переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділення Російського географічного товариства тощо. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах літературно-артистичного товариства, членом правління якого він був, у щомісячних публічних концертах в залі Народної аудиторії. Організовував щорічні Шевченківські концерти, урочистий концерт до 100-річчя з дня народження М.І.Глінки (1904). Разом з А.А.Кошицем був організатором музичного товариства «Боян» (1905). У 1908-12 - голова ради правління «Українського клубу».
Опери Лисенка «Чорноморці» (1872), «Різдвяна ніч» (1873), «Утоплениця» (1883), «Наталка Полтавка» (1889) ставилися в театрах Н.К.Садовського, Бергоньє, в Лукьянівському народному домі тощо. Лисенко - автор опер «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), понад 80 вокальних, а також - фортепіанних і інших творів.
В 1873 М.В.Лисенко виступив у Києві на 3-у археологічному з'їзді з рефератом про пісні і думи, виконані О.Вересаєм. В 1903 громадськість міста відзначила 35-річчя творчої діяльності Лисенка (в приміщеннях Міського театру, Театру Бергоньє, залі Купецьких зборів). З ім'ям М.В.Лисенка пов'язаний розвиток музичної освіти в Києві. З 1869 він викладав у приватних музичних школах, музичному училищі, в Інституті шляхетних дівчат. В 1904 на зібрані громадськістю кошти було відкрито музично-драматичну школу М.В.Лисенка. Помер композитор у Києві в будинку № 95-б по вулиці Саксаганського. Поховано його на Байковому кладовищі. Ім'ям М.В.Лисенко названо Колонний зал Київської філармонії, струнний квартет і ін.
Лысенко Николай Витальевич (1842-1912) - украинский композитор, дирижёр, педагог, фольклорист, основоположник национальной музыкальной школы.
Жизнь и творчество Н.В.Лысенко тесно связаны с Киевом. Здесь он учился: с 1852 - в пансионе С.Л.Вейля, позднее - в пансионе П.И.Гедуэна (в Липках). Тогда же он написал и опубликовал в Киеве своё первое произведение - польку для фортепьяно. С 1860 Лысенко постоянно жил в Киеве; учился в Киевском университете (окончил физико-математический факультет в 1864, защитил диссертацию на степень кандидата естественных наук в 1865).
В 1888-94 Н.В.Лысенко жил и работал в доме № 19 по улице Рейтарской. Здесь в 1891 состоялась его встреча с П.И.Чайковским, который ознакомился с оперой «Тарас Бульба». В этом же доме была поставлена опера Лысенко «Коза-дереза» при участии Леси Украинки.
Лысенко постоянно занимался обширной творческой, музыкально-общественной, и дирижёрско-хоровой деятельностью, в частности принимал участие в «Филармоническом обществе любителей музыки и пения», «Кружке любителей музыки» Я.Н.Спиглазова, в организации воскресной школы для юношей-крестьян, позднее - в подготовке «Словаря украинского языка», в переписи населения Киева, в работе Юго-Западного отделения Российского географического общества и др. Выступал как пианист в концертах Киевского отделения Русского музыкального общества, на вечерах Литературно-артистического общества, членом правления которого он состоял, в ежемесячных публичных концертах в зале Народной аудитории. Организовывал ежегодные Шевченковские концерты, торжественный концерт к 100-летию со дня рождения М.И.Глинки (1904). Вместе с А.А.Кошицем был организатором музыкального общества «Боян» (1905). В 1908-12 - председатель совета правления «Українського клубу».
Оперы Лысенко «Черноморцы» (1872), «Рождественская ночь» (1873), «Утопленница» (1883), «Наталка Полтавка» (1889) ставились в театрах Н.К.Садовского, Бергонье, в Лукьяновском народном доме и т.д. Лысенко - автор опер «Тарас Бульба» (1890), «Энеида» (1910), свыше 80 вокальных, а также - фортепьянных и других произведений.
В 1873 Н.В.Лысенко выступил в Киеве на 3-м археологическом съезде с рефератом о песнях и думах, исполненных О.Вересаем. В 1903 общественность города отметила 35-летие творческой деятельности Н.В.Лысенко (в помещениях Городского театра, Театра Бергонье, зале Купеческого собрания). С именем Н.В.Лысенко связано развитие музыкального образования в Киеве. С 1869 он преподавал в частных музыкальных школах, музыкальном училище, в Институте благородных девиц. В 1904 на собранные общественностью средства была открыта Музыкально-драматическая школа Н.В.Лысенко. Умер композитор в Киеве в доме № 95-б по улице Саксаганского. Похоронен на Байковом кладбище. Именем Н.В.Лысенко названы Колонный зал Киевской филармонии, струнный квартет и др.
Життя і творчість М.В.Лисенка тісно пов'язані з Києвом. Тут він вчився: з 1852 - в пансіоні С.Л.Вейля, пізніше - в пансіоні П.І.Гедуена (в Липках). Тоді ж він написав і опублікував у Києві свій перший твір - польку для фортепіано. З 1860 Лисенко постійно жив у Києві; вчився в Київському університеті (закінчив фізико-математичний факультет у 1864, захистив дисертацію на ступінь кандидата природничих наук у 1865).
В 1888-94 Лисенко жив і працював в будинку № 19 по вулиці Рейтарській. Тут у 1891 відбулася його зустріч з П.І.Чайковським, який ознайомився з оперою «Тарас Бульба». В цьому ж будинку була поставлена опера Лисенко «Коза-дереза» за участю Лесі Українки.
Лисенко постійно займався величезною творчою, музично-громадською, та диригентсько-хоровою діяльністю, зокрема приймав участь у «Філармонічному товаристві любителів музики та співу», «Гуртку любителів музики» Я.Н.Спіглазова, в організації недільної школи для юнаків-селян, пізніше - в підготовці «Словника української мови», в переписі населення Києва, в роботі Південно-Західного відділення Російського географічного товариства тощо. Виступав як піаніст у концертах Київського відділення Російського музичного товариства, на вечорах літературно-артистичного товариства, членом правління якого він був, у щомісячних публічних концертах в залі Народної аудиторії. Організовував щорічні Шевченківські концерти, урочистий концерт до 100-річчя з дня народження М.І.Глінки (1904). Разом з А.А.Кошицем був організатором музичного товариства «Боян» (1905). У 1908-12 - голова ради правління «Українського клубу».
Опери Лисенка «Чорноморці» (1872), «Різдвяна ніч» (1873), «Утоплениця» (1883), «Наталка Полтавка» (1889) ставилися в театрах Н.К.Садовського, Бергоньє, в Лукьянівському народному домі тощо. Лисенко - автор опер «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910), понад 80 вокальних, а також - фортепіанних і інших творів.
В 1873 М.В.Лисенко виступив у Києві на 3-у археологічному з'їзді з рефератом про пісні і думи, виконані О.Вересаєм. В 1903 громадськість міста відзначила 35-річчя творчої діяльності Лисенка (в приміщеннях Міського театру, Театру Бергоньє, залі Купецьких зборів). З ім'ям М.В.Лисенка пов'язаний розвиток музичної освіти в Києві. З 1869 він викладав у приватних музичних школах, музичному училищі, в Інституті шляхетних дівчат. В 1904 на зібрані громадськістю кошти було відкрито музично-драматичну школу М.В.Лисенка. Помер композитор у Києві в будинку № 95-б по вулиці Саксаганського. Поховано його на Байковому кладовищі. Ім'ям М.В.Лисенко названо Колонний зал Київської філармонії, струнний квартет і ін.
Лысенко Николай Витальевич (1842-1912) - украинский композитор, дирижёр, педагог, фольклорист, основоположник национальной музыкальной школы.
Жизнь и творчество Н.В.Лысенко тесно связаны с Киевом. Здесь он учился: с 1852 - в пансионе С.Л.Вейля, позднее - в пансионе П.И.Гедуэна (в Липках). Тогда же он написал и опубликовал в Киеве своё первое произведение - польку для фортепьяно. С 1860 Лысенко постоянно жил в Киеве; учился в Киевском университете (окончил физико-математический факультет в 1864, защитил диссертацию на степень кандидата естественных наук в 1865).
В 1888-94 Н.В.Лысенко жил и работал в доме № 19 по улице Рейтарской. Здесь в 1891 состоялась его встреча с П.И.Чайковским, который ознакомился с оперой «Тарас Бульба». В этом же доме была поставлена опера Лысенко «Коза-дереза» при участии Леси Украинки.
Лысенко постоянно занимался обширной творческой, музыкально-общественной, и дирижёрско-хоровой деятельностью, в частности принимал участие в «Филармоническом обществе любителей музыки и пения», «Кружке любителей музыки» Я.Н.Спиглазова, в организации воскресной школы для юношей-крестьян, позднее - в подготовке «Словаря украинского языка», в переписи населения Киева, в работе Юго-Западного отделения Российского географического общества и др. Выступал как пианист в концертах Киевского отделения Русского музыкального общества, на вечерах Литературно-артистического общества, членом правления которого он состоял, в ежемесячных публичных концертах в зале Народной аудитории. Организовывал ежегодные Шевченковские концерты, торжественный концерт к 100-летию со дня рождения М.И.Глинки (1904). Вместе с А.А.Кошицем был организатором музыкального общества «Боян» (1905). В 1908-12 - председатель совета правления «Українського клубу».
Оперы Лысенко «Черноморцы» (1872), «Рождественская ночь» (1873), «Утопленница» (1883), «Наталка Полтавка» (1889) ставились в театрах Н.К.Садовского, Бергонье, в Лукьяновском народном доме и т.д. Лысенко - автор опер «Тарас Бульба» (1890), «Энеида» (1910), свыше 80 вокальных, а также - фортепьянных и других произведений.
В 1873 Н.В.Лысенко выступил в Киеве на 3-м археологическом съезде с рефератом о песнях и думах, исполненных О.Вересаем. В 1903 общественность города отметила 35-летие творческой деятельности Н.В.Лысенко (в помещениях Городского театра, Театра Бергонье, зале Купеческого собрания). С именем Н.В.Лысенко связано развитие музыкального образования в Киеве. С 1869 он преподавал в частных музыкальных школах, музыкальном училище, в Институте благородных девиц. В 1904 на собранные общественностью средства была открыта Музыкально-драматическая школа Н.В.Лысенко. Умер композитор в Киеве в доме № 95-б по улице Саксаганского. Похоронен на Байковом кладбище. Именем Н.В.Лысенко названы Колонный зал Киевской филармонии, струнный квартет и др.
Національна опера України ім. Т. Г. Шевченка (вул. Володимирська № 50).
Будівлю театру споруджено в 1901 у формах французького ренесансу (архітектор В.А.Шретер); зал розрахований на 1628 місць.
Див. також статтю «Академічний театр опери і балету ім. Т.Г.Шевченка» про історію трупи театру.
Национальная опера Украины им. Т. Г. Шевченко (ул. Владимирская № 50).
Здание театра построено в 1901 в формах французского ренессанса (архитектор В.А.Шретер); зал рассчитан на 1628 мест.
См. также статью «Академический театр оперы и балета им. Т.Г.Шевченко» об истории труппы театра.
Будівлю театру споруджено в 1901 у формах французького ренесансу (архітектор В.А.Шретер); зал розрахований на 1628 місць.
Див. також статтю «Академічний театр опери і балету ім. Т.Г.Шевченка» про історію трупи театру.
Национальная опера Украины им. Т. Г. Шевченко (ул. Владимирская № 50).
Здание театра построено в 1901 в формах французского ренессанса (архитектор В.А.Шретер); зал рассчитан на 1628 мест.
См. также статью «Академический театр оперы и балета им. Т.Г.Шевченко» об истории труппы театра.
Колишній дохідний будинок (вул. Прорізна № 24/39).
Цю вишукану будівлю на розі вулиць Володимирська та Прорізна споруджено у 1900 році (архітектор В. Н. Ніколаєв). Багатьом киянам цей будинок відомий тим, що там були готель і ресторан «Лейпциг».
У 2009 році тут планується ввести в дію 5-зірковий готельний комплекс «Лейпциг» на 209 номерів.
Бывший доходный дом (ул. Прорезная № 24/39).
Это изысканное здание на углу улиц Владимирская и Прорезная построено в 1900 году (архитектор В. Н. Николаев). Многим киевлянам этот дом известен тем, что там были гостиница и ресторан «Лейпциг».
В 2009 году здесь планируется ввести в строй 5-звездочный гостиничный комплекс «Лейпциг» на 209 номеров.
Цю вишукану будівлю на розі вулиць Володимирська та Прорізна споруджено у 1900 році (архітектор В. Н. Ніколаєв). Багатьом киянам цей будинок відомий тим, що там були готель і ресторан «Лейпциг».
У 2009 році тут планується ввести в дію 5-зірковий готельний комплекс «Лейпциг» на 209 номерів.
Бывший доходный дом (ул. Прорезная № 24/39).
Это изысканное здание на углу улиц Владимирская и Прорезная построено в 1900 году (архитектор В. Н. Николаев). Многим киевлянам этот дом известен тем, что там были гостиница и ресторан «Лейпциг».
В 2009 году здесь планируется ввести в строй 5-звездочный гостиничный комплекс «Лейпциг» на 209 номеров.
Міський Будинок Учителя (вул. Володимирська № 57).
Цю чудову будівлю в стилі неокласицизму було зведено в 1910-1912 за проектом тоді ще молодого архітектора Павла Альошина спеціально для Педагогічного музею. На фронтоні - ряд композицій із символічним зображенням різних наук. На будівлі напис - «На благу просвіту руського народу». Кошти на будівництво зібрала педагогічна громадськість Києва, яку підтримав відомий тоді меценат Семен Могилевцев.
Городской Дом Учителя (ул. Владимирская № 57).
Это прекрасное здание в стиле неоклассицизма было сведено в 1910-1912 по проекту тогда еще молодого архитектора Павла Алешина специально для Педагогического музея. На фронтоне - ряд композиций с символическим изображением различных наук. На здании надпись - «На благое просветительство русского народа». Средства на строительство собрала педагогическая общественность Киева, которую поддержал известный тогда меценат Семен Могилевцев.
Цю чудову будівлю в стилі неокласицизму було зведено в 1910-1912 за проектом тоді ще молодого архітектора Павла Альошина спеціально для Педагогічного музею. На фронтоні - ряд композицій із символічним зображенням різних наук. На будівлі напис - «На благу просвіту руського народу». Кошти на будівництво зібрала педагогічна громадськість Києва, яку підтримав відомий тоді меценат Семен Могилевцев.
Городской Дом Учителя (ул. Владимирская № 57).
Это прекрасное здание в стиле неоклассицизма было сведено в 1910-1912 по проекту тогда еще молодого архитектора Павла Алешина специально для Педагогического музея. На фронтоне - ряд композиций с символическим изображением различных наук. На здании надпись - «На благое просветительство русского народа». Средства на строительство собрала педагогическая общественность Киева, которую поддержал известный тогда меценат Семен Могилевцев.
Сам Педагогічний музей (перший у світі!) було створено в Києві в 1901. Спочатку він розміщувався в приміщенні Троїцького народного будинку (зараз - Театр оперети),
Вищих жіночих курсів на вул. Фундуклеївській № 51 (зараз - вул. Хмельницького). Першим директором музею був професор педагогіки Київського університету Музиченко.
Слід пам’ятати, що перші школи та перший вищий навчальний заклад на Русі виникли саме в Києві, це й зумовило місце для створення музею.
Задуманий раніше Музей педагогіки в Петербурзі так і не перетворився на справжній музей: він став місцем проведення виставок з новинок у освіті.
Натомість Київський Педагогічний музей було створено з метою пропаганди сучасного педагогічного досвіду та історичної спадщини в цій галузі.
Навіть сьогодні в світі дуже мало музеїв такого типу: музей дитинства у Франції, музеї дидактичної (розвиваючої) іграшки в Росії та в Англії, педагогічні музеї у Вільнюсі, у Тбілісі та в Софії (Болгарія).
1917 року в приміщенні Музею педагогіки розміщувалася Центральна Рада. Саме тут були ухвалені історичні Універсали Центральної Ради, зокрема 4-й Універсал, що проголосив створення Української Народної Республіки.
Однак уряд Української Народної Республіки (УНР) не зазіхав на будівлю музею; він займав там лише кілька кімнат(!) на умовах оренди(!!!). Педагогічний музей весь цей час продовжував працювати. Працювали й школи, навіть відкривалися нові. В Києві було відкрито першу українську гімназію, засновано Педагогічну академію. В приміщенні музею навесні та восени 1917 року було проведено перші два з’їзди вчителів України.
Під час громадянської війни Київ неодноразово переходив з рук до рук, і протягом цих трьох років музей не мав можливості працювати стабільно. В місті не було опалення, люди голодували, а в музеї розташовувалася то школа льотчиків, то якась добровільна білогвардійська дружина, то ще якісь організації. Однак експонати музею при такій частій зміні господарів зберігалися в повному порядку. Але коли в Києві остаточно встановилася Радянська влада, то, кажуть, у дворі музею запалали багаття з книг... Цю будівлю зайняв Пролетарський музей, потім Музей революції та історії партії, Київська філія Центрального музею В. І. Леніна... Лише у квітні 1982 ріку, після переїзду Музею Леніна до нової будівлі, вчителям Києва було повернуто їхню власність для «Будинку вчителя». Музей педагогіки також повернувся до свого дому, але зайняв у ньому лише декілька кімнат...
Сам Педагогический музей (первый в мире!) был создан в Киеве в 1901. Сначала он размещался в помещении Троицкого народного дома (сейчас - Театр оперетты), Высших женских курсов на ул. Фундуклеевской № 51 (ныне - ул. Хмельницкого). Первым директором музея был профессор педагогики Киевского университета Музыченко. Следует помнить, что первые школы и первое высшее учебное заведение на Руси возникли именно в Киеве, это и обусловило место для создания музея. Задуманный ранее Музей педагогики в Петербурге так и не превратился в настоящий музей: он стал местом проведения выставок новинок в образовании. Киевский же Педагогический музей был создан с целью пропаганды современного педагогического опыта и исторического наследия в этой отрасли. Даже сейчас в мире очень мало музеев такого типа: музей детства во Франции, музеи дидактической (развивающей) игрушки в России и в Англии, педагогические музеи в Вильнюсе, в Тбилиси и в Софии (Болгария).
В 1917 году в помещении Музея педагогики размещалась Центральная Рада. Именно здесь были приняты исторические Универсалы Центрального Совета, в частности - 4-й Универсал, который провозгласил создание Украинской Народной Республики.
Однако правительство Украинской Народной Республики (УНР) не позарилось на здание музея; оно занимало там лишь несколько комнат(!) на условиях аренды(!!!). Педагогический музей все это время продолжал работать. Работали и школы, даже открывались новые. В Киеве была открыта первая украинская гимназия, основана Педагогическая академия. В помещении музея весной и осенью 1917 года были проведены первые два съезда учителей Украины.
Во время гражданской войны Киев неоднократно переходил из рук в руки, и на протяжении этих трех лет музей не имел возможности работать стабильно. В городе не было отопления, люди голодали, а в музее располагалась то школа летчиков, то какая-то добровольная белогвардейская дружина, то еще какие-то организации. Однако экспонаты музея при столь частой смене хозяев хранились в полном порядке. Но когда в Киеве окончательно установилась Советская власть, то, говорят, во дворе музея запылали костры из книг... Это здание занял Пролетарский музей, потом Музей революции и истории партии, Киевский филиал Центрального музея В. И. Ленина... Лишь в апреле 1982 реку, после переезда Музея Ленина в новое здание, учителям Киева была возвращена их собственность для «Дома учителя». Музей педагогики также вернулся в свой дом, но занял в нем лишь несколько комнат...
1917 року в приміщенні Музею педагогіки розміщувалася Центральна Рада. Саме тут були ухвалені історичні Універсали Центральної Ради, зокрема 4-й Універсал, що проголосив створення Української Народної Республіки.
Однак уряд Української Народної Республіки (УНР) не зазіхав на будівлю музею; він займав там лише кілька кімнат(!) на умовах оренди(!!!). Педагогічний музей весь цей час продовжував працювати. Працювали й школи, навіть відкривалися нові. В Києві було відкрито першу українську гімназію, засновано Педагогічну академію. В приміщенні музею навесні та восени 1917 року було проведено перші два з’їзди вчителів України.
Під час громадянської війни Київ неодноразово переходив з рук до рук, і протягом цих трьох років музей не мав можливості працювати стабільно. В місті не було опалення, люди голодували, а в музеї розташовувалася то школа льотчиків, то якась добровільна білогвардійська дружина, то ще якісь організації. Однак експонати музею при такій частій зміні господарів зберігалися в повному порядку. Але коли в Києві остаточно встановилася Радянська влада, то, кажуть, у дворі музею запалали багаття з книг... Цю будівлю зайняв Пролетарський музей, потім Музей революції та історії партії, Київська філія Центрального музею В. І. Леніна... Лише у квітні 1982 ріку, після переїзду Музею Леніна до нової будівлі, вчителям Києва було повернуто їхню власність для «Будинку вчителя». Музей педагогіки також повернувся до свого дому, але зайняв у ньому лише декілька кімнат...
Сам Педагогический музей (первый в мире!) был создан в Киеве в 1901. Сначала он размещался в помещении Троицкого народного дома (сейчас - Театр оперетты), Высших женских курсов на ул. Фундуклеевской № 51 (ныне - ул. Хмельницкого). Первым директором музея был профессор педагогики Киевского университета Музыченко. Следует помнить, что первые школы и первое высшее учебное заведение на Руси возникли именно в Киеве, это и обусловило место для создания музея. Задуманный ранее Музей педагогики в Петербурге так и не превратился в настоящий музей: он стал местом проведения выставок новинок в образовании. Киевский же Педагогический музей был создан с целью пропаганды современного педагогического опыта и исторического наследия в этой отрасли. Даже сейчас в мире очень мало музеев такого типа: музей детства во Франции, музеи дидактической (развивающей) игрушки в России и в Англии, педагогические музеи в Вильнюсе, в Тбилиси и в Софии (Болгария).
В 1917 году в помещении Музея педагогики размещалась Центральная Рада. Именно здесь были приняты исторические Универсалы Центрального Совета, в частности - 4-й Универсал, который провозгласил создание Украинской Народной Республики.
Однако правительство Украинской Народной Республики (УНР) не позарилось на здание музея; оно занимало там лишь несколько комнат(!) на условиях аренды(!!!). Педагогический музей все это время продолжал работать. Работали и школы, даже открывались новые. В Киеве была открыта первая украинская гимназия, основана Педагогическая академия. В помещении музея весной и осенью 1917 года были проведены первые два съезда учителей Украины.
Во время гражданской войны Киев неоднократно переходил из рук в руки, и на протяжении этих трех лет музей не имел возможности работать стабильно. В городе не было отопления, люди голодали, а в музее располагалась то школа летчиков, то какая-то добровольная белогвардейская дружина, то еще какие-то организации. Однако экспонаты музея при столь частой смене хозяев хранились в полном порядке. Но когда в Киеве окончательно установилась Советская власть, то, говорят, во дворе музея запылали костры из книг... Это здание занял Пролетарский музей, потом Музей революции и истории партии, Киевский филиал Центрального музея В. И. Ленина... Лишь в апреле 1982 реку, после переезда Музея Ленина в новое здание, учителям Киева была возвращена их собственность для «Дома учителя». Музей педагогики также вернулся в свой дом, но занял в нем лишь несколько комнат...
Пам’ятник видатному державному і громадському діячеві, українському історику Михайлові Грушевському
поруч із міським Будинком Учителя, біля будинку колишньої Першої гімназії (на розі бульвару Шевченка та вулиці Володимирська). Пам'ятник збудовано коштом міста Києва; відкрито 1 грудня 1998 року.
Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) - видатний український історик і політичний діяч, академік ВУАН (з 1924) та АН СРСР (з 1929). Автор праць «Історія України-Руси» (в 10 томах), «Ілюстрована Історія України», «Історія української літератури» та інших. В 1890 закінчив Київський університет, був членом "Київської громади". В 1908-19 і 1924-30 працював у Києві, зокрема, в 1917-18 очолював Центральну Раду (містилася в будівлі Педагогічного музею на вул. Володимирський № 57), яка 29 квітня 1918 обрала його першим президентом Української Народної Республіки (УНР). В 1919-24 перебував у еміграції, після повернення працював у Києві в історичній секції ВУАН. В 1930-34 - у Москві. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Памятник выдающемуся государственному и общественному деятелю, украинскому историку Михаилу Грушевскому
рядом с городским Домом Учителя, возле здания бывшей Первой гимназии (на углу бульвара Шевченко и улицы Владимирская). Памятник воздвигнут на средства города Киева; открыт 1 декабря 1998 года.
Грушевский Михаил Сергеевич (1866-1934) - выдающийся украинский историк и политический деятель, академик ВУАН (с 1924) и АН СССР (с 1929). Автор трудов «История Украины-Руси» (в 10 томах), «Иллюстрированная История Украины», «История украинской литературы» и других. В 1890 закончил Киевский университет, был членом "Киевского общества". В 1908-19 и 1924-30 работал в Киеве, в частности, в 1917-18 возглавлял Центральную Раду (размещалась в здании Педагогического музея на ул. Владимирской № 57), которая 29 апреля 1918 избрала его первым президентом Украинской Народной Республики (УНР). В 1919-24 пребывал в эмиграции, после возвращения работал в Киеве в исторической секции ВУАН. В 1930-34 - в Москве. Похоронен в Киеве на Байковом кладбище.
поруч із міським Будинком Учителя, біля будинку колишньої Першої гімназії (на розі бульвару Шевченка та вулиці Володимирська). Пам'ятник збудовано коштом міста Києва; відкрито 1 грудня 1998 року.
Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) - видатний український історик і політичний діяч, академік ВУАН (з 1924) та АН СРСР (з 1929). Автор праць «Історія України-Руси» (в 10 томах), «Ілюстрована Історія України», «Історія української літератури» та інших. В 1890 закінчив Київський університет, був членом "Київської громади". В 1908-19 і 1924-30 працював у Києві, зокрема, в 1917-18 очолював Центральну Раду (містилася в будівлі Педагогічного музею на вул. Володимирський № 57), яка 29 квітня 1918 обрала його першим президентом Української Народної Республіки (УНР). В 1919-24 перебував у еміграції, після повернення працював у Києві в історичній секції ВУАН. В 1930-34 - у Москві. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Памятник выдающемуся государственному и общественному деятелю, украинскому историку Михаилу Грушевскому
рядом с городским Домом Учителя, возле здания бывшей Первой гимназии (на углу бульвара Шевченко и улицы Владимирская). Памятник воздвигнут на средства города Киева; открыт 1 декабря 1998 года.
Грушевский Михаил Сергеевич (1866-1934) - выдающийся украинский историк и политический деятель, академик ВУАН (с 1924) и АН СССР (с 1929). Автор трудов «История Украины-Руси» (в 10 томах), «Иллюстрированная История Украины», «История украинской литературы» и других. В 1890 закончил Киевский университет, был членом "Киевского общества". В 1908-19 и 1924-30 работал в Киеве, в частности, в 1917-18 возглавлял Центральную Раду (размещалась в здании Педагогического музея на ул. Владимирской № 57), которая 29 апреля 1918 избрала его первым президентом Украинской Народной Республики (УНР). В 1919-24 пребывал в эмиграции, после возвращения работал в Киеве в исторической секции ВУАН. В 1930-34 - в Москве. Похоронен в Киеве на Байковом кладбище.
Пам’ятник Т. Г. Шевченку.
Відкрито 6 березня 1939 до 125-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка (скульптор М.Г.Манізер, архітектор Е.А.Левінсон). Бронзову фігуру Т. Г. Шевченка (висота - 6,45 м; відлито на Ленінградському заводі художнього литва) встановлено на постаменті з червоного граніту (висота - 7,3 м).
На постаменті напис: «Т. Г. Шевченко. 1814-1861», нижче - слова з його «Заповіту»:
Див. також статтю «Канів, Чернеча гора (Тарасова Гора)».
Памятник Т. Г. Шевченко.
Открыт 6 марта 1939 к 125-летию со дня рождения Т. Г. Шевченко (скульптор М.Г.Манизер, архитектор Е.А.Левинсон). Бронзовая фигура Т.Г.Шевченко (высота - 6,45 м; отлита на Ленинградском заводе художественного литья) установлена на постаменте из красного гранита (высота - 7,3 м).
На постаменте надпись: «Т. Г. Шевченко. 1814-1861», ниже - слова из его «Заповіту» («Завещания»):
См. также статью «Канев, Чернеча гора (Тарасова Гора)».
Відкрито 6 березня 1939 до 125-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка (скульптор М.Г.Манізер, архітектор Е.А.Левінсон). Бронзову фігуру Т. Г. Шевченка (висота - 6,45 м; відлито на Ленінградському заводі художнього литва) встановлено на постаменті з червоного граніту (висота - 7,3 м).
На постаменті напис: «Т. Г. Шевченко. 1814-1861», нижче - слова з його «Заповіту»:
«I мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Незлим, тихим словом».
Пам’ятник встановлено в парці ім. Т. Г. Шевченка (парк закладено в 1887, його площа 5,8 га).
В сім'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Незлим, тихим словом».
Див. також статтю «Канів, Чернеча гора (Тарасова Гора)».
Памятник Т. Г. Шевченко.
Открыт 6 марта 1939 к 125-летию со дня рождения Т. Г. Шевченко (скульптор М.Г.Манизер, архитектор Е.А.Левинсон). Бронзовая фигура Т.Г.Шевченко (высота - 6,45 м; отлита на Ленинградском заводе художественного литья) установлена на постаменте из красного гранита (высота - 7,3 м).
На постаменте надпись: «Т. Г. Шевченко. 1814-1861», ниже - слова из его «Заповіту» («Завещания»):
«I мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Незлим, тихим словом».
Памятник установлен в парке им. Т. Г. Шевченко (парк заложен в 1887, его площадь 5,8 га).
В сім'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Незлим, тихим словом».
См. также статью «Канев, Чернеча гора (Тарасова Гора)».
Головний ("Червоний") корпус Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(вул. Володимирська № 60).
Цю будівлю - пам'ятник архітектури в стилі класицизму - було споруджено в 1837-42 архітектором В.І.Беретті. Стіни будівлі пофарбовано в червоний колір, чавунні бази і капітелі колон - чорні. Це відповідає кольорам стрічок ордену св. Володимира (орден було засновано в 1782; його девіз: «Користь, честь і слава»).
Главный ("Красный") корпус Киевского национального университета имени Тараса Шевченко
(ул. Владимирская № 60).
Это здание - памятник архитектуры в стиле классицизма - было построено в 1837-42 архитектором В.И.Беретти. Стены здания окрашены в красный цвет, чугунные базы и капители колонн - чёрные. Это соответствует цветам лент ордена св. Владимира (орден был учреждён в 1782; его девиз: «Польза, честь и слава»).
Main ('Red') corps of the National Taras Shevchenko University of the Kyiv. 60, Volodymyrska street, Kyiv (Kiev).
(вул. Володимирська № 60).
Цю будівлю - пам'ятник архітектури в стилі класицизму - було споруджено в 1837-42 архітектором В.І.Беретті. Стіни будівлі пофарбовано в червоний колір, чавунні бази і капітелі колон - чорні. Це відповідає кольорам стрічок ордену св. Володимира (орден було засновано в 1782; його девіз: «Користь, честь і слава»).
Главный ("Красный") корпус Киевского национального университета имени Тараса Шевченко
(ул. Владимирская № 60).
Это здание - памятник архитектуры в стиле классицизма - было построено в 1837-42 архитектором В.И.Беретти. Стены здания окрашены в красный цвет, чугунные базы и капители колонн - чёрные. Это соответствует цветам лент ордена св. Владимира (орден был учреждён в 1782; его девиз: «Польза, честь и слава»).
Main ('Red') corps of the National Taras Shevchenko University of the Kyiv. 60, Volodymyrska street, Kyiv (Kiev).
Київський університет було засновано в 1834 у складі філософського факультету з двома відділеннями - історико-філологічним і фізико-математичним.
Влітку 1834 року університет прийняв перших 62 студенти. В 1835 було відкрито юридичний факультет, у 1841 - медичний.
Університету було присвоєно ім'я святого Володимира і спершу він розміщувався в приватних будинках на Печерську.
З середини XIX ст. університет став одним із центрів розвитку науки та формування національної свідомості в Україні.
В різні часи тут працювали та викладали відомі вчені (деякі з них самі були випускниками Київського університету): математики Б.Н.Делоне, Д.О.Граве, Н.А. і А.А.Дьяченко, Б.Я.Букреєв, В.П.Єрмаков, М.М.Боголюбов; фізики Й.Й.Косоногов, М.П.Авенаріус, М.М.Шіллер; зоологи К.Ф.Кеслер, О.О.Ковалевський, О.М.Северцов, О.О.Коротнєв, ботаніки І.Ф.Шмальгаузен, С.Г.Навашин, К.А.Пурієвич, О.В.Фомін, М.Г.Холодний; історики і філософи М.О.Максимович (перший ректор університету), М.І.Костомаров, В.Б.Антонович, М.В.Довнар-Запольський, В.С.Іконников, М.П.Драгоманов, І.В.Лучицький, Ю.А.Кулаковський, О.І.Білецький, А.Ю.Кримськьй, Є.В.Тарле; літературознавці Н.П.Дашкевич і В.Н.Перетц; юристи К.О.Неволін, М.Д.Іванишев, М.Ф.Владимирський-Буданов, О.Ф.Кистяківський; економісти М.І.Зібер, С.І.Богородський, Н.X.Бунге, І.В.Вернадський (батько першого президента АН УРСР, академіка В.І.Вернадського); хіміки С.М.Реформатський, Н.А.Бунге, А.К.Бабко, А.М.Голуб, А.Т.Пилипенко, А.У.Кіпріяно; біохімік О.В.Палладін; механіки І.І.Рахманінов, Г.К.Суслов, П.В.Воронець; геологи К.М.Феофілактов, В.М.Чирвинський, М.І.Андрусов; медики В.О.Бец, Н.А.Хржонщевський, М.С.Скліфосовський, Г.Н.Мінх, В.В.Підвисоцький, Ю.К.Шимановський, В.К.Високович, В.А.Караваєв, В.П.Образцов, Н.М.Волкович; архітектор В.І.Беретті та інші.
В 1845-47 в Археографічній комісії при університеті працював Т.Г.Шевченко.
В Київському університеті навчалися видатні вчені та діячі культури: мікробіолог і епідеміолог Д.К.Заболотний, математики Н.Г.Чеботарьов і О.Ю.Шмідт, терапевт Ф.Г.Яновський, мовознавець К.П.Михальчук, геолог П.А.Тутківський, винахідник у галузі зварювання Н.Н.Бенардос, мистецтвознавець Н.Ф.Беляшевський, вчені-медики Н.Д.Стражеско, В.Н.Іванов, фізик О.П.Александров (з 1975 - президент АН СРСР), письменники М.П.Старицький, А.П.Свідницький, В.І.Самійленко, Я.Івашкевич, М.А.Булгаков, А.Є.Корнійчук, К.Г.Паустовський і М.Ф.Рильський, композитори М.В.Лисенко, Л.Н.Ревуцький, М.А.Завадський, художники Н.Н.Ге, Н.Бурачек, академіки А.Н.Бах і А.А.Богомолець, грузинський актор А.Хораваї, члени Кирило-Мефодіївського братства В.М.Білозерський, Г.Л.Андрузський та інші.
За часів Української Народної Республіки, в 1917-му, Університет святого Володимира було реформовано на Національний університет.
Ім'я Т. Г. Шевченка було присвоєно Київському університету в 1939.
Під час другої Світової війни університету було завдано значних руйнацій (висаджено в повітря головний корпус, знищено кабінети, бібліотеку); частину колективу університету було евакуйовано до м. Кзил-Орда (Казахстан). В січні 1944 університет відновив свою діяльність у Києві.
Зараз в університеті на 13 факультетах і в 6 Інститутах навчається близько 20 тисяч студентів, їм викладають майже дві тисячі викладачів.
Киевский университет был основан в 1834 в составе философского факультета с двумя отделениями - историко-филологическим и физико-математическим. Летом 1834 года университет принял первых 62 студента. В 1835 был открыт юридический факультет, в 1841 - медицинский. Университету было присвоено имя святого Владимира и вначале он размещался в частных домах на Печерске.
С середины XIX в. университет стал одним из центров развития науки и формирования национального сознания в Украине.
В разное время здесь работали и преподавали известные учёные (некоторые из них сами были выпускниками Киевского университета): математики Б.Н.Делоне, Д.А.Граве, Н.А. и А.А.Дьяченко, Б.Я.Букреев, В.П.Ермаков, Н.Н.Боголюбов; физики И.И.Косоногов, М.П.Авенариус, М.М.Шиллер; зоологи К.Ф.Кеслер, А.О.Ковалевский, А.Н.Северцов, А.А.Коротнев, ботаники И.Ф.Шмальгаузен, С.Г.Навашин, К.А.Пуриевич, О.В.Фомин, М.Г.Холодный; историки и философы М.А.Максимович (первый ректор университета), М.И.Костомаров, В.Б.Антонович, М.В.Довнар-Запольский, В.С.Иконников, М.П.Драгоманов, И.В.Лучицкий, Ю.А.Кулаковский, О.И.Билецкий, А.Ю.Крымский, Е.В.Тарле; литературоведы Н.П.Дашкевич и В.Н.Перетц; юристы К.А.Неволин, Н.Д.Иванишев, М.Ф.Владимирський-Буданов, А.Ф.Кистяковский; экономисты Н.И.Зибер, С.И.Богородский, Н.X.Бунге, И.В.Вернадский (отец первого президента АН УССР, академика В.И.Вернадского); химики С.Н.Реформатский, Н.А.Бунге, А.К.Бабко, А.М.Голуб, А.Т.Пилипенко, А.У.Киприяно; биохимик О.В.Палладин; механики И.И.Рахманинов, Г.К.Суслов, П.В.Воронец; геологи К.М.Феофилактов, В.М.Чирвинский, Н.И.Андрусов; медики В.А.Бец, Н.А.Хржонщевский, Н.В.Склифосовский, Г.Н.Минх, В.В.Подвысоцкий, Ю.К.Шимановский, В.К.Высокович, В.А.Караваев, В.П.Образцов, Н.М.Волкович; архитектор В.И.Беретти и другие.
В 1845-47 в Археографической комиссии при университете работал Т.Г.Шевченко.
В Киевском университете учились выдающиеся учёные и деятели культуры: микробиолог и эпидемиолог Д.К.Заболотный, математики Н.Г.Чеботарёв и О.Ю.Шмидт, терапевт Ф.Г.Яновский, языковед К.П.Михальчук, геолог П.А.Тутковский, изобретатель в области сварки Н.Н.Бенардос, искусствовед Н.Ф.Беляшевский, учёные-медики Н.Д.Стражеско, В.Н.Иванов, физик А.П.Александров (с 1975 - президент АН СССР), писатели М.П.Старицкий, А.П.Свидницкий, В.И.Самийленко, Я.Ивашкевич, М.А.Булгаков, А.Е.Корнейчук, К.Г.Паустовский и М.Ф.Рыльский, композиторы Н.В.Лысенко, Л.Н.Ревуцкий, М.А.Завадский, художники Н.Н.Ге, Н.Бурачек, академики А.Н.Бах и А.А.Богомолец, грузинский актёр А.Хораваи, члены Кирилло-Мефодиевского братства В.М.Белозерский, Г.Л.Андрузский и другие.
Во времена Украинской Народной Республики, в 1917-м, Университет святого Владимира был реформирован в Национальный университет.
Имя Т. Г. Шевченко было присвоено Киевскому университету в 1939.
Во время второй Мировой войны университету был нанесен значительный ущерб (взорван главный корпус, уничтожены кабинеты, библиотека); часть коллектива университета была эвакуирована в г. Кзыл-Орда (Казахстан). В январе 1944 университет возобновил свою деятельность в Киеве.
Ныне в университете на 13 факультетах и в 6 Институтах учится около 20 тысяч студентов, им преподают почти две тысячи преподавателей.
The first 62 students started their studies at Kyiv University in 1834, in the one-and-only Faculty of Philosophy, which had two Departments: The Department of History and Philology and The Department of Physics and Mathematics.
Faculty members, scholars and scientists of Kyiv University have made a worthy contribution to the development of science and social-political thinking in Ukraine. The list is long and comprises, among others: prominent historians and philologists: M. Maxymovych, M. Kostomarov, V. Antonovych, I. Luchytskiy, M. Drahomanov, V. Perets, O. Beletskiy, A. Krymskiy, Ye. Tarle; lawyers K. Nevolin, M. Ivanishev, M. Vladimirskiy-Budanov, O. Kystyakovskiy; the economist M. Ziber; mathematicians V. Yermakov, D. Grave, M. Bohomolov; specialists in mechanics I. Rakhmaninov, H. Suslov, P. Voronets; physicists M. Avenarius, M. Shiller, Y. Kossohonov, E. Lashkariov; chemists A. Babko, A. Holub, A. Kipriakov, S. Reformatskiy; geologists K. Feofilaktov, V. Chirvinskiy, M. Andrusov, P. Tutkovskiy; botanists I. Shmalhausen, S. Navashyn, K. Purievych, O. Fomin, M. Kholodniy; zoologists K. Kesler, O. Kovalevskiy, O. Severtsov, O. Korotnev; the biochemist O. Palladin; specialists in medicine V. Bets, M. Sklifosofskiy, F. Yanovskiy, V. Obraztsov, M. Strazhesko, to name but a few.
Among the graduates of Kyiv University one finds a considerable number of prominent figures of the Ukrainian arts: the playwright Mykhailo Starytskiy, the poet Maxym Rylskiy, the composer Mykola Lysenko and other.
At present the student body of Kyiv University totals about 20 000 students.
З середини XIX ст. університет став одним із центрів розвитку науки та формування національної свідомості в Україні.
В різні часи тут працювали та викладали відомі вчені (деякі з них самі були випускниками Київського університету): математики Б.Н.Делоне, Д.О.Граве, Н.А. і А.А.Дьяченко, Б.Я.Букреєв, В.П.Єрмаков, М.М.Боголюбов; фізики Й.Й.Косоногов, М.П.Авенаріус, М.М.Шіллер; зоологи К.Ф.Кеслер, О.О.Ковалевський, О.М.Северцов, О.О.Коротнєв, ботаніки І.Ф.Шмальгаузен, С.Г.Навашин, К.А.Пурієвич, О.В.Фомін, М.Г.Холодний; історики і філософи М.О.Максимович (перший ректор університету), М.І.Костомаров, В.Б.Антонович, М.В.Довнар-Запольський, В.С.Іконников, М.П.Драгоманов, І.В.Лучицький, Ю.А.Кулаковський, О.І.Білецький, А.Ю.Кримськьй, Є.В.Тарле; літературознавці Н.П.Дашкевич і В.Н.Перетц; юристи К.О.Неволін, М.Д.Іванишев, М.Ф.Владимирський-Буданов, О.Ф.Кистяківський; економісти М.І.Зібер, С.І.Богородський, Н.X.Бунге, І.В.Вернадський (батько першого президента АН УРСР, академіка В.І.Вернадського); хіміки С.М.Реформатський, Н.А.Бунге, А.К.Бабко, А.М.Голуб, А.Т.Пилипенко, А.У.Кіпріяно; біохімік О.В.Палладін; механіки І.І.Рахманінов, Г.К.Суслов, П.В.Воронець; геологи К.М.Феофілактов, В.М.Чирвинський, М.І.Андрусов; медики В.О.Бец, Н.А.Хржонщевський, М.С.Скліфосовський, Г.Н.Мінх, В.В.Підвисоцький, Ю.К.Шимановський, В.К.Високович, В.А.Караваєв, В.П.Образцов, Н.М.Волкович; архітектор В.І.Беретті та інші.
В 1845-47 в Археографічній комісії при університеті працював Т.Г.Шевченко.
В Київському університеті навчалися видатні вчені та діячі культури: мікробіолог і епідеміолог Д.К.Заболотний, математики Н.Г.Чеботарьов і О.Ю.Шмідт, терапевт Ф.Г.Яновський, мовознавець К.П.Михальчук, геолог П.А.Тутківський, винахідник у галузі зварювання Н.Н.Бенардос, мистецтвознавець Н.Ф.Беляшевський, вчені-медики Н.Д.Стражеско, В.Н.Іванов, фізик О.П.Александров (з 1975 - президент АН СРСР), письменники М.П.Старицький, А.П.Свідницький, В.І.Самійленко, Я.Івашкевич, М.А.Булгаков, А.Є.Корнійчук, К.Г.Паустовський і М.Ф.Рильський, композитори М.В.Лисенко, Л.Н.Ревуцький, М.А.Завадський, художники Н.Н.Ге, Н.Бурачек, академіки А.Н.Бах і А.А.Богомолець, грузинський актор А.Хораваї, члени Кирило-Мефодіївського братства В.М.Білозерський, Г.Л.Андрузський та інші.
За часів Української Народної Республіки, в 1917-му, Університет святого Володимира було реформовано на Національний університет.
Ім'я Т. Г. Шевченка було присвоєно Київському університету в 1939.
Під час другої Світової війни університету було завдано значних руйнацій (висаджено в повітря головний корпус, знищено кабінети, бібліотеку); частину колективу університету було евакуйовано до м. Кзил-Орда (Казахстан). В січні 1944 університет відновив свою діяльність у Києві.
Зараз в університеті на 13 факультетах і в 6 Інститутах навчається близько 20 тисяч студентів, їм викладають майже дві тисячі викладачів.
Киевский университет был основан в 1834 в составе философского факультета с двумя отделениями - историко-филологическим и физико-математическим. Летом 1834 года университет принял первых 62 студента. В 1835 был открыт юридический факультет, в 1841 - медицинский. Университету было присвоено имя святого Владимира и вначале он размещался в частных домах на Печерске.
С середины XIX в. университет стал одним из центров развития науки и формирования национального сознания в Украине.
В разное время здесь работали и преподавали известные учёные (некоторые из них сами были выпускниками Киевского университета): математики Б.Н.Делоне, Д.А.Граве, Н.А. и А.А.Дьяченко, Б.Я.Букреев, В.П.Ермаков, Н.Н.Боголюбов; физики И.И.Косоногов, М.П.Авенариус, М.М.Шиллер; зоологи К.Ф.Кеслер, А.О.Ковалевский, А.Н.Северцов, А.А.Коротнев, ботаники И.Ф.Шмальгаузен, С.Г.Навашин, К.А.Пуриевич, О.В.Фомин, М.Г.Холодный; историки и философы М.А.Максимович (первый ректор университета), М.И.Костомаров, В.Б.Антонович, М.В.Довнар-Запольский, В.С.Иконников, М.П.Драгоманов, И.В.Лучицкий, Ю.А.Кулаковский, О.И.Билецкий, А.Ю.Крымский, Е.В.Тарле; литературоведы Н.П.Дашкевич и В.Н.Перетц; юристы К.А.Неволин, Н.Д.Иванишев, М.Ф.Владимирський-Буданов, А.Ф.Кистяковский; экономисты Н.И.Зибер, С.И.Богородский, Н.X.Бунге, И.В.Вернадский (отец первого президента АН УССР, академика В.И.Вернадского); химики С.Н.Реформатский, Н.А.Бунге, А.К.Бабко, А.М.Голуб, А.Т.Пилипенко, А.У.Киприяно; биохимик О.В.Палладин; механики И.И.Рахманинов, Г.К.Суслов, П.В.Воронец; геологи К.М.Феофилактов, В.М.Чирвинский, Н.И.Андрусов; медики В.А.Бец, Н.А.Хржонщевский, Н.В.Склифосовский, Г.Н.Минх, В.В.Подвысоцкий, Ю.К.Шимановский, В.К.Высокович, В.А.Караваев, В.П.Образцов, Н.М.Волкович; архитектор В.И.Беретти и другие.
В 1845-47 в Археографической комиссии при университете работал Т.Г.Шевченко.
В Киевском университете учились выдающиеся учёные и деятели культуры: микробиолог и эпидемиолог Д.К.Заболотный, математики Н.Г.Чеботарёв и О.Ю.Шмидт, терапевт Ф.Г.Яновский, языковед К.П.Михальчук, геолог П.А.Тутковский, изобретатель в области сварки Н.Н.Бенардос, искусствовед Н.Ф.Беляшевский, учёные-медики Н.Д.Стражеско, В.Н.Иванов, физик А.П.Александров (с 1975 - президент АН СССР), писатели М.П.Старицкий, А.П.Свидницкий, В.И.Самийленко, Я.Ивашкевич, М.А.Булгаков, А.Е.Корнейчук, К.Г.Паустовский и М.Ф.Рыльский, композиторы Н.В.Лысенко, Л.Н.Ревуцкий, М.А.Завадский, художники Н.Н.Ге, Н.Бурачек, академики А.Н.Бах и А.А.Богомолец, грузинский актёр А.Хораваи, члены Кирилло-Мефодиевского братства В.М.Белозерский, Г.Л.Андрузский и другие.
Во времена Украинской Народной Республики, в 1917-м, Университет святого Владимира был реформирован в Национальный университет.
Имя Т. Г. Шевченко было присвоено Киевскому университету в 1939.
Во время второй Мировой войны университету был нанесен значительный ущерб (взорван главный корпус, уничтожены кабинеты, библиотека); часть коллектива университета была эвакуирована в г. Кзыл-Орда (Казахстан). В январе 1944 университет возобновил свою деятельность в Киеве.
Ныне в университете на 13 факультетах и в 6 Институтах учится около 20 тысяч студентов, им преподают почти две тысячи преподавателей.
The first 62 students started their studies at Kyiv University in 1834, in the one-and-only Faculty of Philosophy, which had two Departments: The Department of History and Philology and The Department of Physics and Mathematics.
Faculty members, scholars and scientists of Kyiv University have made a worthy contribution to the development of science and social-political thinking in Ukraine. The list is long and comprises, among others: prominent historians and philologists: M. Maxymovych, M. Kostomarov, V. Antonovych, I. Luchytskiy, M. Drahomanov, V. Perets, O. Beletskiy, A. Krymskiy, Ye. Tarle; lawyers K. Nevolin, M. Ivanishev, M. Vladimirskiy-Budanov, O. Kystyakovskiy; the economist M. Ziber; mathematicians V. Yermakov, D. Grave, M. Bohomolov; specialists in mechanics I. Rakhmaninov, H. Suslov, P. Voronets; physicists M. Avenarius, M. Shiller, Y. Kossohonov, E. Lashkariov; chemists A. Babko, A. Holub, A. Kipriakov, S. Reformatskiy; geologists K. Feofilaktov, V. Chirvinskiy, M. Andrusov, P. Tutkovskiy; botanists I. Shmalhausen, S. Navashyn, K. Purievych, O. Fomin, M. Kholodniy; zoologists K. Kesler, O. Kovalevskiy, O. Severtsov, O. Korotnev; the biochemist O. Palladin; specialists in medicine V. Bets, M. Sklifosofskiy, F. Yanovskiy, V. Obraztsov, M. Strazhesko, to name but a few.
Among the graduates of Kyiv University one finds a considerable number of prominent figures of the Ukrainian arts: the playwright Mykhailo Starytskiy, the poet Maxym Rylskiy, the composer Mykola Lysenko and other.
At present the student body of Kyiv University totals about 20 000 students.
Бульваром Тараса Шевченка. Володимирський Собор (бульвар Тараса Шевченка № 20).
Автор фото - Елла Клименко.
Побудовано 1862-86 у так званому псевдовізантійському стилі. Собор у плані - традиційний давньоруський шестистовпний триапсидний храм, але увінчаний 7 банями. У проектуванні та будівництві собору взяли участь відомі київські архітектори: Іван Штром, П. Спарро, Олександр Беретті, Володимир Ніколаєв.
Значну художню цінність мають внутрішні настінні розписи (російські художники В. М. Васнецов, М. В. Нестеров, М. О. Врубель; українські - В. Д. Замирайло, С. П. Костенко, М. К. Пимоненко; польські - П. О. Сведомський, В. О. Котарбінський; загальне керівництво професора А. В. Прахова).
Більш докладно про Володимирський собор - в серії «Бульваром Тараса Шевченка».
По бульвару Тараса Шевченко. Владимирский Собор (бульвар Тараса Шевченко № 20).
Автор фото - Элла Клименко.
Построен в 1862-86 в так называемом псевдовизантийском стиле. Собор в плане - традиционный древнерусский шестистолпный трехапсидный храм, но увенчан 7 банями. В проектировании и сооружении собора принимали участие известные киевские архитекторы Иван Шторм, П. Спарро, Александр Беретти, Владимир Николаев.
Значительную художественную ценность представляют внутренние настенные росписи (русские художники В. М. Васнецов, М. В. Нестеров, М. А. Врубель; украинские - В. Д. Замирайло, С. П. Костенко, Н. К. Пимоненко; польские - П. А. Сведомский, В. А. Котарбинский; общее руководство профессора А. В. Прахова).
Более подробно о Владимирском Соборе - в серии «По бульвару Тараса Шевченко».
Автор фото - Елла Клименко.
Побудовано 1862-86 у так званому псевдовізантійському стилі. Собор у плані - традиційний давньоруський шестистовпний триапсидний храм, але увінчаний 7 банями. У проектуванні та будівництві собору взяли участь відомі київські архітектори: Іван Штром, П. Спарро, Олександр Беретті, Володимир Ніколаєв.
Значну художню цінність мають внутрішні настінні розписи (російські художники В. М. Васнецов, М. В. Нестеров, М. О. Врубель; українські - В. Д. Замирайло, С. П. Костенко, М. К. Пимоненко; польські - П. О. Сведомський, В. О. Котарбінський; загальне керівництво професора А. В. Прахова).
Більш докладно про Володимирський собор - в серії «Бульваром Тараса Шевченка».
По бульвару Тараса Шевченко. Владимирский Собор (бульвар Тараса Шевченко № 20).
Автор фото - Элла Клименко.
Построен в 1862-86 в так называемом псевдовизантийском стиле. Собор в плане - традиционный древнерусский шестистолпный трехапсидный храм, но увенчан 7 банями. В проектировании и сооружении собора принимали участие известные киевские архитекторы Иван Шторм, П. Спарро, Александр Беретти, Владимир Николаев.
Значительную художественную ценность представляют внутренние настенные росписи (русские художники В. М. Васнецов, М. В. Нестеров, М. А. Врубель; украинские - В. Д. Замирайло, С. П. Костенко, Н. К. Пимоненко; польские - П. А. Сведомский, В. А. Котарбинский; общее руководство профессора А. В. Прахова).
Более подробно о Владимирском Соборе - в серии «По бульвару Тараса Шевченко».
Першоджерела:
# “Київ. Енциклопедичний довідник”, Головна редакція УРЕ, Київ-1981.
# “Печерськ сьогодні. Довідник”, видавництво “Довіра", Київ-1999.
# “Киев. Энциклопедический справочник”, Главная редакция УСЭ, Киев-1985.
# “Київ 10-13 століть. Карта - реконструкція”, О.І. Кутовой, В.А. Розенберг, видавництво “Мистецтво”, Київ-1988.
# Сайт «WWW Енциклопедія Києва».
# Сайт «MyKiev».
# "Киевские Ведомости" №83 (2888), 16 квітня 2003.
# "Кіевскій Телеграфъ" №22 (115), 17 - 23 червня 2002.
# "День" № 71, 16 квітня 1998.
# "День" № 38, 28 лютого 2003.
# "Хрещатик" №75 (2478), 27 травня 2004.
# "Подробности" 26 травня 2004.
# Wikipedia.
# “Київ. Енциклопедичний довідник”, Головна редакція УРЕ, Київ-1981.
# “Печерськ сьогодні. Довідник”, видавництво “Довіра", Київ-1999.
# “Киев. Энциклопедический справочник”, Главная редакция УСЭ, Киев-1985.
# “Київ 10-13 століть. Карта - реконструкція”, О.І. Кутовой, В.А. Розенберг, видавництво “Мистецтво”, Київ-1988.
# Сайт «WWW Енциклопедія Києва».
# Сайт «MyKiev».
# "Киевские Ведомости" №83 (2888), 16 квітня 2003.
# "Кіевскій Телеграфъ" №22 (115), 17 - 23 червня 2002.
# "День" № 71, 16 квітня 1998.
# "День" № 38, 28 лютого 2003.
# "Хрещатик" №75 (2478), 27 травня 2004.
# "Подробности" 26 травня 2004.
# Wikipedia.
Пропоную мої інші тематичні колекції про Київ:
