Львівська площа - між вулицями Велика Житомирська, Стрітенська, Рейтарська,
Ярославів Вал,
Воровського і Артема (Шевченківський район). У цій місцевості знаходилася Львівська брама, що відкривала шлях
з Києва на Львів (звідси і назва площі). В середині XIX століття браму знесли і утворили площу.
Спочатку вона називалася Сінною, оскільки тут розміщувався Сінний базар (до 1958). Сучасну назву площа має з 1959.
Львівська брама. Один з в'їздів до стародавнього Києва. Назва пов'язана з дорогою, яка вела до Львову. Львівську браму було споруджено в 1037 (попередня назва - Жидівська). Знаходилася в районі нинішньої Львівської площі. У 1835 отримала назву Житомирської. Існувала до середини XIX століття.
Кудрявець, Кудрявська гора - історична місцевість у Шевченківському районі, на північний захід від Львівської площі. До 40-х років XIX століття Кудрявець - передмістя Києва, що «кучерявилося» від великої кількості дерев і чагарників.
Львовская площадь - между улицами Большая Житомирская, Сретенская, Рейтарская, Ярославов Вал, Воровского и Артёма (Шевченковский район). В этой местности находились Львовские ворота, открывавшие путь из Киева на Львов (отсюда и название площади). В середине XIX века ворота снесли и образовали площадь. Сначала она называлась Сенной, поскольку здесь размещался Сенной базар (до 1958). С 1959 носит современное название.
Львовские ворота. Один из въездов в древний Киев. Название связано с дорогой, которая вела на Львов. Львовские ворота были сооружены в 1037 (более раннее название - Жидовские). Находились в районе нынешней Львовской площади. В 1835 получили название Житомирских. Существовали до середины XIX века.
Кудрявец, Кудрявская гора - историческая местность в Шевченковском районе, к северо-западу от Львовской площади. До 40-х годов XIX века Кудрявец - пригород Киева, «кудрявившийся» от большого количества деревьев и кустарников.
Львівська брама. Один з в'їздів до стародавнього Києва. Назва пов'язана з дорогою, яка вела до Львову. Львівську браму було споруджено в 1037 (попередня назва - Жидівська). Знаходилася в районі нинішньої Львівської площі. У 1835 отримала назву Житомирської. Існувала до середини XIX століття.
Кудрявець, Кудрявська гора - історична місцевість у Шевченківському районі, на північний захід від Львівської площі. До 40-х років XIX століття Кудрявець - передмістя Києва, що «кучерявилося» від великої кількості дерев і чагарників.
Львовская площадь - между улицами Большая Житомирская, Сретенская, Рейтарская, Ярославов Вал, Воровского и Артёма (Шевченковский район). В этой местности находились Львовские ворота, открывавшие путь из Киева на Львов (отсюда и название площади). В середине XIX века ворота снесли и образовали площадь. Сначала она называлась Сенной, поскольку здесь размещался Сенной базар (до 1958). С 1959 носит современное название.
Львовские ворота. Один из въездов в древний Киев. Название связано с дорогой, которая вела на Львов. Львовские ворота были сооружены в 1037 (более раннее название - Жидовские). Находились в районе нынешней Львовской площади. В 1835 получили название Житомирских. Существовали до середины XIX века.
Кудрявец, Кудрявская гора - историческая местность в Шевченковском районе, к северо-западу от Львовской площади. До 40-х годов XIX века Кудрявец - пригород Киева, «кудрявившийся» от большого количества деревьев и кустарников.
Довгобуд на Львівській площі (між вулицями Велика Житомирська та Ярославів Вал).
Ця недобудована споруда вже понад 15 років стоїть на Львівській площі.
Долгострой на Львовской площади (между улицами Большая Житомирская и Ярославов Вал).
Это недостроенное здание уже более 15 лет стоит на Львовской площади.
Ця недобудована споруда вже понад 15 років стоїть на Львівській площі.
Долгострой на Львовской площади (между улицами Большая Житомирская и Ярославов Вал).
Это недостроенное здание уже более 15 лет стоит на Львовской площади.
Вулиця Воровського (колишня Бульварно-Кудрявська, Нероновича)
пролягає від Львівської площі до площі Перемоги (Шевченківський район).
Сучасну назву вулиця отримала в 1937 році на честь Воровського Вацлава Вацлавича (1871-1923) –
професійного революціонера, радянського партійного і державного діяча,
одного з перших радянських дипломатів. Вулиця відома з середини XIX століття,
коли вона сполучала
Бульварну вулицю (тепер бульвар Т. Шевченка)
з передмістям Києва - Кудрявцем
(звідси і колишня назва). Інтенсивна забудова вулиці розпочалася в 80-90-х роках XIX століття.
Улица Воровского (бывшая Бульварно-Кудрявская, Нероновича) пролегает от Львовской площади до площади Победы (Шевченковский район). Современное название улица получила в 1937 году в честь Воровского Вацлава Вацлавовича (1871-1923) – профессионального революционера, советского партийного и государственного деятеля, одного из первых советских дипломатов. Улица известна с середины XIX века, когда она соединяла Бульварную улицу (теперь бульвар Т. Шевченко) с предместьем Киева - Кудрявцем (отсюда и прежнее название). Интенсивная застройка улицы началась в 80-90-х годах XIX века.
Улица Воровского (бывшая Бульварно-Кудрявская, Нероновича) пролегает от Львовской площади до площади Победы (Шевченковский район). Современное название улица получила в 1937 году в честь Воровского Вацлава Вацлавовича (1871-1923) – профессионального революционера, советского партийного и государственного деятеля, одного из первых советских дипломатов. Улица известна с середины XIX века, когда она соединяла Бульварную улицу (теперь бульвар Т. Шевченко) с предместьем Киева - Кудрявцем (отсюда и прежнее название). Интенсивная застройка улицы началась в 80-90-х годах XIX века.
Вулиця Воровського № 2.
Технікум радіоелектроніки. Будинок колишньої Державної казенної палати, пам’ятка архітектури 1913-1914 рр.
Зараз - Київський Національний економічний університет імені Вадима Гетьмана.
Улица Воровского № 2.
Техникум радиоэлектроники. Здание бывшей Государственной казенной палаты, памятник архитектуры 1913-1914 гг.
Ныне - Киевский Национальный экономический университет имени Вадима Гетьмана.
Технікум радіоелектроніки. Будинок колишньої Державної казенної палати, пам’ятка архітектури 1913-1914 рр.
Зараз - Київський Національний економічний університет імені Вадима Гетьмана.
Улица Воровского № 2.
Техникум радиоэлектроники. Здание бывшей Государственной казенной палаты, памятник архитектуры 1913-1914 гг.
Ныне - Киевский Национальный экономический университет имени Вадима Гетьмана.
Будівля за адресою: вулиця Воровського, 7 (?).
Здание по адресу: улица Воровского, 7 (?).
Здание по адресу: улица Воровского, 7 (?).
Вулиця Воровського, 9А.
Кав’ярня «Горець».
Улица Воровского, 9А.
Кафе «Горец».
Кав’ярня «Горець».
Улица Воровского, 9А.
Кафе «Горец».
За адресою вул. Воровського № 17 був розташований Центральний критий ринок, який зараз злочинно знесли.
Будівлю було споруджено в 1949-58 (архітектори: Ф. Н. Фрідлін і Б. Я. Кучер).
Зал площею 9 тис. кв.м. був розрахований на 1200 торгових місць.
На балкон по периметру другого поверху вели сходи в торцях торгового залу.
Ажурна конструкція склепінчастого покриття була виконана із стеклоблоків.
По адресу ул. Воровского № 17 располагался Центральный крытый рынок, ныне преступно снесенный. Здание было построено в 1949-58 (архитекторы: Ф. Н. Фридлин и Б. Я. Кучер). Зал площадью 9 тыс. кв.м. был рассчитан на 1200 торговых мест. На балкон по периметру второго этажа вела лестница на торцах торгового зала. Ажурная конструкция сводчатого покрытия была выполнена из стеклоблоков.
По адресу ул. Воровского № 17 располагался Центральный крытый рынок, ныне преступно снесенный. Здание было построено в 1949-58 (архитекторы: Ф. Н. Фридлин и Б. Я. Кучер). Зал площадью 9 тыс. кв.м. был рассчитан на 1200 торговых мест. На балкон по периметру второго этажа вела лестница на торцах торгового зала. Ажурная конструкция сводчатого покрытия была выполнена из стеклоблоков.
Вулиця Воровського, 18/2.
Будинок колишньої жіночої торговельної школи, пам’ятка архітектури 1901 рік.
Зараз - факультет підвищення кваліфікації педагогічних працівників Київського міського педагогічного університету імені Б. Д. Грінченка.
Улица Воровского, 18/2.
Здание бывшей женской торговой школы, памятник архитектуры 1901 год.
Ныне - факультет повышения квалификации педагогических работников Киевского городского педагогического университета имени Б. Д. Гринченко.
Ministry for Education and Science of Ukraine. Kyiv State Administration.
B. Grinchenko Kyiv Municipal Pedagogical University. Teachers` Professional Advancement Faculty.
Будинок колишньої жіночої торговельної школи, пам’ятка архітектури 1901 рік.
Зараз - факультет підвищення кваліфікації педагогічних працівників Київського міського педагогічного університету імені Б. Д. Грінченка.
Улица Воровского, 18/2.
Здание бывшей женской торговой школы, памятник архитектуры 1901 год.
Ныне - факультет повышения квалификации педагогических работников Киевского городского педагогического университета имени Б. Д. Гринченко.
Ministry for Education and Science of Ukraine. Kyiv State Administration.
B. Grinchenko Kyiv Municipal Pedagogical University. Teachers` Professional Advancement Faculty.
Вулиця Воровського, 20
Будівля колишньої амбулаторної дитячої поліклініки Ліхаревої, 1897-1898 роки.
Зараз - будівля Президії Академії Мистецтв України.
Улица Воровского, 20
Здание бывшей амбулаторной детской поликлиники Лихаревой, 1897-1898 годы.
Ныне - здание Президиума Академии Искусств Украины.
Academy of Arts of Ukraine. Presidium.
Будівля колишньої амбулаторної дитячої поліклініки Ліхаревої, 1897-1898 роки.
Зараз - будівля Президії Академії Мистецтв України.
Улица Воровского, 20
Здание бывшей амбулаторной детской поликлиники Лихаревой, 1897-1898 годы.
Ныне - здание Президиума Академии Искусств Украины.
Academy of Arts of Ukraine. Presidium.
|
|
Вулиця Воровського, 27 пам’ятка архітектури 1877-1879.
Архітектор В. Н. Ніколаєв, стиль - французька готика. Це - частина особняка інженера шляхів сполучення, барона Р. В. Штейнгеля - будівничого Владикавказської залізниці (син декабриста В. І. Штейнгеля). Міститься на території Інституту травматології та ортопедії. Улица Воровского, 27 памятник архитектури 1877-1879. Архитектор В. Н. Николаев, стиль - французская готика. Это - часть особняка инженера путей сообщения, барона Р. В. Штейнгеля - строителя Владикавказской железной дороги (сын декабриста В. И. Штейнгеля). Находится на территории Института травматологии и ортопедии. |
|
Колишнє 1-ше комерційне училище (вулиця Воровського, 24).
Будівлю споруджено 1897 (архітектор інженер Г. П. Шлейфер, надбудова в 1920-1923). До 1903 тут разміщувались аудиторії та факультети Політехнічного інституту. Пізніше тут знаходились комерційний та кооперативний інститути, книжково-журнальна фабрика. Бывшее 1-е коммерческое училище (улица Воровского, 24). Здание сооружено в 1897 (архитектор Г. П. Шлейфер, надстройка в 1920-1923). До 1903 здесь размещались аудитории и факультеты Политехнического института. Позднее здесь размещались коммерческий и кооперативный институты, книжно-журнальная фабрика. |
Колишня Народна аудиторія (вулиця Воровського, 26) -
будинок Київського суспільства сприяння початковій освіті (засновано в 1882).
Будівля споруджена в 1895 (інженер А. А. Белелюбський). У 1909 за проектом архітектора В. Н. Рикова
приміщення було перебудовано в стилі Відрождення. У Народній аудиторії організовувалися вечори-концерти
М. В. Лисенка,
учнів музично-драматичної школи М. В. Лисенко, зокрема класу
професора співу А. Ф. Мішуги. У 1918 в приміщенні Народної аудиторії викладач
музично-драматичної школи М. В. Лисенко Л. Лук’янова (згодом режисер Московського
камерного театру) організувала молодіжний драматичний театр; художником був запрошений Г. Комар.
У 1921 в приміщенні Народної аудиторії почав роботу щойно створений професійний український пересувний
Шостий районний театр імені Лесі Українки. Надалі різні установи використовували будинок Народної аудиторії
як клубне приміщення; у 1930 його було передано Клубу профспілки залізничників.
Тепер тут - одна з будівель інституту Діпроцивільпромбуд.
Бывшая Народная аудитория (улица Воровского, 26) - дом Киевского общества содействия начальному образованию (основано в 1882). Здание сооружено в 1895 (инженер А. А. Белелюбский). В 1909 по проекту архитектора В. Н. Рыкова помещение было перестроено в стиле Возрождення. В Народной аудитории организовывались вечера-концерты Н. В. Лысенко, учеников Музыкально-драматической школы Н. В. Лысенко, в частности класса профессора пения А. Ф. Мишуги. В 1918 в помещении Народной аудитории преподаватель Музыкально-драматической школы Н. В. Лысенко Л. Лукьянова (впоследствии режиссер Московского камерного театра) организовала молодежный драматический театр; художником был приглашен Г. Комар. В 1921 в помещении Народной аудитории начал работу вновь созданный профессиональный украинский передвижной Шестой районный театр имени Леси Украинки. В дальнейшем различные учреждения использовали дом Народной аудитории как клубное помещение; в 1930 он был передан Клубу профсоюза железнодорожников. Теперь здесь - одно из зданий института Гипрогражданпромстрой.
Бывшая Народная аудитория (улица Воровского, 26) - дом Киевского общества содействия начальному образованию (основано в 1882). Здание сооружено в 1895 (инженер А. А. Белелюбский). В 1909 по проекту архитектора В. Н. Рыкова помещение было перестроено в стиле Возрождення. В Народной аудитории организовывались вечера-концерты Н. В. Лысенко, учеников Музыкально-драматической школы Н. В. Лысенко, в частности класса профессора пения А. Ф. Мишуги. В 1918 в помещении Народной аудитории преподаватель Музыкально-драматической школы Н. В. Лысенко Л. Лукьянова (впоследствии режиссер Московского камерного театра) организовала молодежный драматический театр; художником был приглашен Г. Комар. В 1921 в помещении Народной аудитории начал работу вновь созданный профессиональный украинский передвижной Шестой районный театр имени Леси Украинки. В дальнейшем различные учреждения использовали дом Народной аудитории как клубное помещение; в 1930 он был передан Клубу профсоюза железнодорожников. Теперь здесь - одно из зданий института Гипрогражданпромстрой.
Вулиця Тургенівська, 15. Один із сучасних бізнес-центрів.
Улица Тургеневская, 15. Один из современных бизнес-центров.
Улица Тургеневская, 15. Один из современных бизнес-центров.
Площа Перемоги (колишня Галицька) - між бульваром
Тараса Шевченка, вулицями Саксаганського, Дмитрівська,
Золотоустівська, Воровського, Олеся Гончара, Старовокзальна та проспектом Перемоги. Площа відома з XIX століття.
У 1860 на ній було відкрито ринок носильних речей, що з часом отримав назву Єврейського базару (Євбаз),
або Галицького базару. Площу в 1869 назвали Галицькою (звідси починалася дорога на захід - в Галіцію).
Сучасна назва - з 1952. У 1960-1970-х роках було здійснено реконструкцію площі.
У 1981-1982 роках було проведено чергову реконструкцію площі, споруджено обеліск Місту-герою
(висота 43 м). Між універмагом «Україна» і цирком було споруджено підземний перехід.
Площадь Победы (бывшая Галицкая) - между бульваром Тараса Шевченко, улицами Саксаганского, Дмитриевская, Златоустовская, Воровского, Олеся Гончара, Старовокзальная и проспектом Победы. Площадь известна с XIX века. В 1860 на ней был открыт рынок носильных вещей, получивший со временем название Еврейского базара (Евбаз), или Галицкого базара. Площадь в 1869 назвали Галицкой (отсюда начиналась дорога на Запад - в Галицию). Современное название - с 1952. В 1960-1970-х годах была осуществлена реконструкция площади. В 1981-1982 годах была проведена очередная реконструкция площади, воздвигнут обелиск Городу-герою (высота 43 м). Между универмагом «Украина» и цирком был сооружён подземный переход.
Площадь Победы (бывшая Галицкая) - между бульваром Тараса Шевченко, улицами Саксаганского, Дмитриевская, Златоустовская, Воровского, Олеся Гончара, Старовокзальная и проспектом Победы. Площадь известна с XIX века. В 1860 на ней был открыт рынок носильных вещей, получивший со временем название Еврейского базара (Евбаз), или Галицкого базара. Площадь в 1869 назвали Галицкой (отсюда начиналась дорога на Запад - в Галицию). Современное название - с 1952. В 1960-1970-х годах была осуществлена реконструкция площади. В 1981-1982 годах была проведена очередная реконструкция площади, воздвигнут обелиск Городу-герою (высота 43 м). Между универмагом «Украина» и цирком был сооружён подземный переход.
Панорама площі Перемоги від бульвару Тараса Шевченка.
Панорама площади Победы от бульвара Тараса Шевченко.
Панорама площади Победы от бульвара Тараса Шевченко.
У 1871 році на Євбазі за проектом архітектора М. Є. Юргенса було споруджено так звану
«Залізну церкву» - Свято-Іоано-Золотоустівський храм.
Цю церкву було споруджено із чавуна та заліза на мурованому фундаменті у превдоросійському стилі.
На будівництво пішло близько 5220 пудів, або 83,52 тонни заліза.
Храм було освячено митрополитом Арсенієм у серпні 1871 року.
А у 1934 році цю оригінальну споруду «на вимогу трудящих» було «демонтовано».
В 1871 году на Евбазе по проекту архитектора М. Е. Юргенса была сооружена так называемая «Железная церковь» - Свято-Иоанно-Золотоустовский храм. Эта церковь была построена из чугуна и железа на каменном фундаменте в псевдорусском стиле. На строительство пошло около 5220 пудов, или 83,52 тонн железа. Храм был освящен митрополитом Арсением в апреле 1871 года. А в 1934 году это оригинальное сооружение «по требованию трудящихся» было «демонтовано».
В 1871 году на Евбазе по проекту архитектора М. Е. Юргенса была сооружена так называемая «Железная церковь» - Свято-Иоанно-Золотоустовский храм. Эта церковь была построена из чугуна и железа на каменном фундаменте в псевдорусском стиле. На строительство пошло около 5220 пудов, или 83,52 тонн железа. Храм был освящен митрополитом Арсением в апреле 1871 года. А в 1934 году это оригинальное сооружение «по требованию трудящихся» было «демонтовано».
Вулиця Олеся Гончара, 74.
Житловий будинок, пам’ятка архітектури 1909-1910 років, архітектор П. Ф. Альошин.
Улица Олеся Гончара, 74.
Жилой дом, памятник архитектуры 1909-1910 годов, архитектор П. Ф. Алёшин.
Житловий будинок, пам’ятка архітектури 1909-1910 років, архітектор П. Ф. Альошин.
Улица Олеся Гончара, 74.
Жилой дом, памятник архитектуры 1909-1910 годов, архитектор П. Ф. Алёшин.
Вулиця Олеся Гончара (колишня Маловолодимирська) - від вулиці Велика Житомирська до площі Перемоги
(Шевченківський район).
Вулиця відома з середини XIX століття як Маловолодимірська.
У 1911 перейменована на Столипінську - за прізвищем прем'єр-міністра царської Росії П. А. Столипіна,
який у вересні 1911 був смертельно поранений терористом і помер у лікарні (очна клініка Качковського),
що розташована на цій вулиці (похований на території Києво-Печерської лаври).
У 1919 вулиця названа ім'ям В. Гершуні, в 1937 - Ладо Кецховелі.
У 1939 перейменована на улицю Чкалова.
Свою нинішню назву вулиця отримала на честь видатного українського письменника Олеся Терентійовича Гончара (3.04.1918 - 14.07.1995).
Улица Олеся Гончара (бывшая Маловладимирская) - от улицы Большая Житомирская до площади Победы (Шевченковский район). Улица известна с середины XIX века как Маловладмирская. В 1911 переименована в Столыпинскую - по фамилии премьер-министра царской России П. А. Столыпина, который в сентябре 1911 был смертельно ранен террористом и умер в больнице (глазная клиника Качковского), расположенной на этой улице (похоронен на территории Киево-Печерской лавры). В 1919 улица названа именем В. Гершуни, в 1937 - Ладо Кецховели. В 1939 переименована в улицу Чкалова. Свое нынешнее название улица получила в честь выдающегося украинского писателя Олеся Терентьевича Гончара (3.04.1918 - 14.07.1995).
Улица Олеся Гончара (бывшая Маловладимирская) - от улицы Большая Житомирская до площади Победы (Шевченковский район). Улица известна с середины XIX века как Маловладмирская. В 1911 переименована в Столыпинскую - по фамилии премьер-министра царской России П. А. Столыпина, который в сентябре 1911 был смертельно ранен террористом и умер в больнице (глазная клиника Качковского), расположенной на этой улице (похоронен на территории Киево-Печерской лавры). В 1919 улица названа именем В. Гершуни, в 1937 - Ладо Кецховели. В 1939 переименована в улицу Чкалова. Свое нынешнее название улица получила в честь выдающегося украинского писателя Олеся Терентьевича Гончара (3.04.1918 - 14.07.1995).
|
|
Пам’ятник Зої Космодем’янській у сквері ім. Зої Космодем’янської
на розі вулиць Олеся Гончара та Богдана Хмельницкого. Текст пам'ятної таблиці на п'єдесталі пам'ятника:
«Герой Радянського Союзу партизанка Зоя Космодем’янська (1923-1941)
Ученицею 10 кл. 201-ї Московської школи добровільно вступила в винищувальний партизанський загін в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.р. При виконанні бойового завдання в тилу ворога 18-ти річна дівчина була схоплена фашистами і після жорстких катувань була страчена на шибениці 29 листопада 1941 р.» Памятник Зое Космодемьянской в сквере им. Зои Космодемьянской на углу улиц Олеся Гончара и Богдана Хмельницкого. Текст памятной таблицы на пъедестале памятника (на украинском языке):
«Герой Советского Союза партизанка Зоя Космодемьянская (1923-1941)
Ученицей 10 кл. 201-й Московской школы добровольно вступила в истребительный партизанский отряд в период Великой Отечественной войны 1941-1945 г.г. При выполнении боевого задания в тылу врага 18-ти летняя девушка была схвачена фашистами и после жестких пыток была казнена на виселице 29 ноября 1941 г.» |
Вулиця Олеся Гончара, 65.
Улица Олеся Гончара, 65.
Улица Олеся Гончара, 65.
Вулиця Олеся Гончара, 55-б.
Колишній будинок Київського відділення Російського технічного товариства,
пам’ятка архітектури 1911-1914 роки, архітектор А. В. Кобелєв.
Зараз - Інститут Геологічних наук Національної Академії Наук України. Інститут було створено в 1926 у Києві (поміщався на бульварі Тараса Шевченка № 4). Основні напрями наукових досліджень - розробка теоретичних проблем геологічної науки на базі вивчення будови й історії геологічного розвитку території України, дослідження геології осадових і кристалічних гірських порід тощо. Досліджуються також питання теоретичної і регіональної тектоніки, стратиграфії, гідрогеології, прогнозування корисних копалин. Велика увага приділяється вивченню проблем нафтогазоносної, геології вугільних родовищ і морської геології. У інституті працювали академіки П. А. Тутковський (перший директор, 1926-30), В. В. Різниченко, Н. І. Світальський, В. І. Лучицький, Б. І. Чернишов, Є. Ф. Шнюков та ін.
Улица Олеся Гончара, 55-б. Бывшее здание Киевского отделения Русского технического общества, памятник архитектуры 1911-1914 годы, архитектор А. В. Кобелев.
Ныне - Институт Геологических наук Национальной Академии Наук Украины. Институт был создан в 1926 в Киеве (помещался на бульваре Тараса Шевченко № 4). Основные направления научных исследований - разработка теоретических проблем геологической науки на базе изучения строения и истории геологического развития территории Украины, исследование геологии осадочных и кристаллических горных пород и др. Исследуются также вопросы теоретической и региональной тектоники, стратиграфии, гидрогеологии, прогнозирования полезных ископаемых. Большое внимание уделяется изучению проблем нефтегазоносности, геологии угольных месторождений и морской геологии. В институте работали академики П. А. Тутковский (первый директор, 1926-30), В. В. Ризниченко, Н. И. Свитальский, В. И. Лучицкий, Б. И. Чернышёв, Е. Ф. Шнюков и др.
Зараз - Інститут Геологічних наук Національної Академії Наук України. Інститут було створено в 1926 у Києві (поміщався на бульварі Тараса Шевченка № 4). Основні напрями наукових досліджень - розробка теоретичних проблем геологічної науки на базі вивчення будови й історії геологічного розвитку території України, дослідження геології осадових і кристалічних гірських порід тощо. Досліджуються також питання теоретичної і регіональної тектоніки, стратиграфії, гідрогеології, прогнозування корисних копалин. Велика увага приділяється вивченню проблем нафтогазоносної, геології вугільних родовищ і морської геології. У інституті працювали академіки П. А. Тутковський (перший директор, 1926-30), В. В. Різниченко, Н. І. Світальський, В. І. Лучицький, Б. І. Чернишов, Є. Ф. Шнюков та ін.
Улица Олеся Гончара, 55-б. Бывшее здание Киевского отделения Русского технического общества, памятник архитектуры 1911-1914 годы, архитектор А. В. Кобелев.
Ныне - Институт Геологических наук Национальной Академии Наук Украины. Институт был создан в 1926 в Киеве (помещался на бульваре Тараса Шевченко № 4). Основные направления научных исследований - разработка теоретических проблем геологической науки на базе изучения строения и истории геологического развития территории Украины, исследование геологии осадочных и кристаллических горных пород и др. Исследуются также вопросы теоретической и региональной тектоники, стратиграфии, гидрогеологии, прогнозирования полезных ископаемых. Большое внимание уделяется изучению проблем нефтегазоносности, геологии угольных месторождений и морской геологии. В институте работали академики П. А. Тутковский (первый директор, 1926-30), В. В. Ризниченко, Н. И. Свитальский, В. И. Лучицкий, Б. И. Чернышёв, Е. Ф. Шнюков и др.
Пам’ятна дошка Сергію Олексійовичу Лебедєву на будівлі інституту Геологічних наук.
Мемориальная доска Сергею Алексеевичу Лебедеву на здании института Геологических наук.
Мемориальная доска Сергею Алексеевичу Лебедеву на здании института Геологических наук.
Пам’ятна дошка Володимиру Борисовичу Порфир’єву на будівлі інституту Геологічних наук.
Мемориальная доска Владимиру Борисовичу Порфирьеву на здании института Геологических наук.
Мемориальная доска Владимиру Борисовичу Порфирьеву на здании института Геологических наук.
Пам’ятник Валерію Павловичу Чкалову.
Чкалов Валерій Павлович (1904-1938) - радянський льотчик, Герой Радянського Союзу (1936), який у 1937 вперше здійснив безпосадочний переліт Москва - США через Північний полюс.
Памятник Валерию Павловичу Чкалову.
Чкалов Валерий Павлович (1904-1938) - советский летчик, Герой Советского Союза (1936), который в 1937 впервые осуществил беспосадочный перелёт Москва - США через Северный полюс.
Чкалов Валерій Павлович (1904-1938) - радянський льотчик, Герой Радянського Союзу (1936), який у 1937 вперше здійснив безпосадочний переліт Москва - США через Північний полюс.
Памятник Валерию Павловичу Чкалову.
Чкалов Валерий Павлович (1904-1938) - советский летчик, Герой Советского Союза (1936), который в 1937 впервые осуществил беспосадочный перелёт Москва - США через Северный полюс.
Вулиця Олеся Гончара, 50 (?).
Улица Олеся Гончара, 50 (?).
Улица Олеся Гончара, 50 (?).
Вулиця Олеся Гончара, 57.
Будинок колишніх Вищих жіночих курсів, пам’ятка архітектури 1913 року, архітектор А. В. Кобелєв. (Знімок, що праворуч, – вид з вулиці Михайла Коцюбинського).
Улица Олеся Гончара, 57.
Здание бывших Высших женских курсов, памятник архитектуры 1913 года, архитектор А. В. Кобелев. (Правый снимок – вид с улицы Михаила Коцюбинского).
Будинок колишніх Вищих жіночих курсів, пам’ятка архітектури 1913 року, архітектор А. В. Кобелєв. (Знімок, що праворуч, – вид з вулиці Михайла Коцюбинського).
Улица Олеся Гончара, 57.
Здание бывших Высших женских курсов, памятник архитектуры 1913 года, архитектор А. В. Кобелев. (Правый снимок – вид с улицы Михаила Коцюбинского).
Вищі жіночі курси. Мали також назву Київський університет святої княгині Ольги.
У 1870 Товариство природничих дослідників в Києві організувало безкоштовні курси з природничих наук.
У 1878 були відкриті Вищі жіночі курси з двома факультетами - фізико-математичним і історико-філологічним
(останній закінчила в 1913 українська письменниця 3. П. Тулуб). У 1878-1886 Вищі жіночі курси
відвідували понад тисячу слухачок. Курси готували до педагогічної діяльності.
У 1889 були закриті, як і більшість Вищих жіночих курсів в Росії. Відновили роботу в 1906.
Наступного року при київських Вищих жіночих курсах відкрили юридичне відділення
(на ньому в 1908-1909 вчилася поетеса А. А. Ахматова; справжнє прізвище - Горенко;
у 1906-1907 вчилася в київській Фундуклеївській гімназії; тут розпочала свій «Київський зошит»;
19 її віршів, написаних у 1907-1914, позначено Києвом; жила в липні 1914 у матері на дачі в Дарниці;
присвятила Києву декілька віршів), а також медичне відділення (у 1916 було перетворено на
Жіночий медичний інститут). Пізніше було відкрито економіко-комерційне відділення.
Учбові плани курсів відповідали університетським. Викладачами були переважно професори університету:
Г. К. Суслов (у 1906-1910 - декан фізико-математичного факультету, в 1910-1918 - директор курсів) та інші.
Курси розмішалися спочатку в приватних будівлях, потім - на Фундуклеївській вулиці (тепер вул. Б. Хмельницького)
№ 51, з 1913 - у спеціально спорудженій будівлі на Маловолодимирській вулиці № 55.
З грудня 1905 функціонували вечірні Вищі жіночі курси А. В. Жекуліної
(історико-літературне відділення), що знаходилися на вулиці Львівській (тепер вулиця Артема № 27).
Высшие женские курсы. Имели также название Киевский университет святой княгини Ольги. В 1870 Общество естествоиспытателей в Киеве организовало бесплатные курсы по естественным наукам. В 1878 были открыты Высшие женские курсы с двумя факультетами - физико-математическим и историко-филологическим (последний окончила в 1913 украинская писательница 3. П. Тулуб). В 1878-1886 Высшие женские курсы посещали свыше тысячи слушательниц. Курсы готовили к педагогической деятельности. В 1889 были закрыты, как и большинство Высших женских курсов в России. Возобновили работу в 1906. В следующем году при киевских Высших женских курсах открыли юридическое отделение (на нём в 1908-1909 училась поэтесса А. А. Ахматова; настоящая фамилия - Горенко; в 1906-1907 училась в киевской Фундуклеевской гимназии; здесь начала свою «Киевскую тетрадь»; 19 ее стихотворений, написанных в 1907-1914, помечены Киевом; жила в июле 1914 у матери на даче в Дарнице; посвятила Киеву несколько стихотворений), а также медицинское отделение (в 1916 было преобразовано в Женский медицинский институт). Позднее было открыто экономико-коммерческое отделение. Учебные планы курсов соответствовали университетским. Преподавателями были в основном профессора университета: Г. К. Суслов (в 1906-1910 - декан физико-математического факультета, в 1910-1918 - директор курсов) и другие. Курсы размешались вначале в частных зданиях, затем - на Фундуклеевской улице (теперь ул. Б. Хмельницкого) № 51, с 1913 - в специально построенном здании на Маловладимирской улице № 55). С декабря 1905 функционировали вечерние Высшие женские курсы А. В. Жекулиной (историко-литературное отделение), находившиеся на улице Львовской (теперь улица Артёма № 27).
Высшие женские курсы. Имели также название Киевский университет святой княгини Ольги. В 1870 Общество естествоиспытателей в Киеве организовало бесплатные курсы по естественным наукам. В 1878 были открыты Высшие женские курсы с двумя факультетами - физико-математическим и историко-филологическим (последний окончила в 1913 украинская писательница 3. П. Тулуб). В 1878-1886 Высшие женские курсы посещали свыше тысячи слушательниц. Курсы готовили к педагогической деятельности. В 1889 были закрыты, как и большинство Высших женских курсов в России. Возобновили работу в 1906. В следующем году при киевских Высших женских курсах открыли юридическое отделение (на нём в 1908-1909 училась поэтесса А. А. Ахматова; настоящая фамилия - Горенко; в 1906-1907 училась в киевской Фундуклеевской гимназии; здесь начала свою «Киевскую тетрадь»; 19 ее стихотворений, написанных в 1907-1914, помечены Киевом; жила в июле 1914 у матери на даче в Дарнице; посвятила Киеву несколько стихотворений), а также медицинское отделение (в 1916 было преобразовано в Женский медицинский институт). Позднее было открыто экономико-коммерческое отделение. Учебные планы курсов соответствовали университетским. Преподавателями были в основном профессора университета: Г. К. Суслов (в 1906-1910 - декан физико-математического факультета, в 1910-1918 - директор курсов) и другие. Курсы размешались вначале в частных зданиях, затем - на Фундуклеевской улице (теперь ул. Б. Хмельницкого) № 51, с 1913 - в специально построенном здании на Маловладимирской улице № 55). С декабря 1905 функционировали вечерние Высшие женские курсы А. В. Жекулиной (историко-литературное отделение), находившиеся на улице Львовской (теперь улица Артёма № 27).
Пам’ятник Олесю Гончару, парк ім. Олеся Гончара.
На розі вулиць Михайла Коцюбинського та Чапаєва.
Скульптор - Володимир Чапелик із сином. Капелюх, книга і лист каштана на камені символізують трепетне ставлення Олеся Гончара до Києва.
Олесь Терентійович Гончар (3.04.1918 – 14.07.1995), видатний український письменник, один із найбільших прозаїків другої половини ХХ століття, палкий патріот України, незмінно перебував на передньому краю розвитку національної культури, формування суспільної думки багатомільйонної читацької аудиторії. Письменнику-громадянину характерна найвища відповідальність перед словом, народом, епохою.
Народився Олесь Гончар 3 квітня 1918 року в Ломівці, околиці Катеринослава (зараз Дніпропетровськ). Помер 14 липня 1995 року в Києві. Найвідоміші твори Олеся Гончара: «Берег любові», «Блакитні вежі Яновського», «Бригантина», «Крапля крові», «Кресафт», «Людина і зброя», «Микита Братусь», «Прапороносці», «Собор», «Твоя зоря», «Тронка», «Циклон».
Памятник Олесю Гончару, парк им. Олеся Гончара. Ну углу улиц Михаила Коцюбинского и Чапаева.
Скульптор - Владимир Чапелык с сыном. Шляпа, книга и лист каштана на камне символизируют трепетное отношение Олеся Гончара к Киеву.
Олесь Терентьевич Гончар (3.04.1918 – 14.07.1995), выдающийся украинский писатель, один из крупнейших прозаиков второй половины ХХ века, пылкий патриот Украины, неизменно находился на переднем крае развития национальной культуры, формирования общественного мнения многомиллионной читательской аудитории. Писателю-гражданину характерна наивысшая ответственность перед словом, народом, эпохой.
Родился Олесь Гончар 3 апреля 1918 года в Ломовке, околице Екатеринослава (ныне Днепропетровск). Умер 14 июля 1995 года в Киеве. Самые известные произведения Олеся Гончара: «Берег любви», «Голубые башни Яновского», «Бригантина», «Капля крови», «Кресафт», «Человек и оружие», «Никита Братусь», «Знаменосцы», «Собор», «Твоя заря», «Тронка», «Циклон».
Скульптор - Володимир Чапелик із сином. Капелюх, книга і лист каштана на камені символізують трепетне ставлення Олеся Гончара до Києва.
Олесь Терентійович Гончар (3.04.1918 – 14.07.1995), видатний український письменник, один із найбільших прозаїків другої половини ХХ століття, палкий патріот України, незмінно перебував на передньому краю розвитку національної культури, формування суспільної думки багатомільйонної читацької аудиторії. Письменнику-громадянину характерна найвища відповідальність перед словом, народом, епохою.
Народився Олесь Гончар 3 квітня 1918 року в Ломівці, околиці Катеринослава (зараз Дніпропетровськ). Помер 14 липня 1995 року в Києві. Найвідоміші твори Олеся Гончара: «Берег любові», «Блакитні вежі Яновського», «Бригантина», «Крапля крові», «Кресафт», «Людина і зброя», «Микита Братусь», «Прапороносці», «Собор», «Твоя зоря», «Тронка», «Циклон».
Памятник Олесю Гончару, парк им. Олеся Гончара. Ну углу улиц Михаила Коцюбинского и Чапаева.
Скульптор - Владимир Чапелык с сыном. Шляпа, книга и лист каштана на камне символизируют трепетное отношение Олеся Гончара к Киеву.
Олесь Терентьевич Гончар (3.04.1918 – 14.07.1995), выдающийся украинский писатель, один из крупнейших прозаиков второй половины ХХ века, пылкий патриот Украины, неизменно находился на переднем крае развития национальной культуры, формирования общественного мнения многомиллионной читательской аудитории. Писателю-гражданину характерна наивысшая ответственность перед словом, народом, эпохой.
Родился Олесь Гончар 3 апреля 1918 года в Ломовке, околице Екатеринослава (ныне Днепропетровск). Умер 14 июля 1995 года в Киеве. Самые известные произведения Олеся Гончара: «Берег любви», «Голубые башни Яновского», «Бригантина», «Капля крови», «Кресафт», «Человек и оружие», «Никита Братусь», «Знаменосцы», «Собор», «Твоя заря», «Тронка», «Циклон».
Вулиця Олеся Гончара, 33.
Будівля колишньої очної клініки Качковського. Саме тут 1911 року кращі тогочасні лікарі (Яновський, Стражеско, Дітріх та інші) намагалися врятувати життя прем'єр-міністра царської Росії Петра Аркадійовича Столипіна, який 1 вересня (за старим стилем) 1911 був смертельно поранений терористом Дмитром Багровим у Київському оперному театрі.
Зараз тут міститься офіс Народного Руху України.
Улица Олеся Гончара, 33.
Здание бывшей глазной клиники Качковского. Именно здесь в 1911 году лучшие врачи того времени (Яновский, Стражеско, Дитрих и другие) пытались спасти жизнь премьер-министра царской России Петра Аркадьевича Столыпина, который 1 сентября (по старому стилю) 1911 был смертельно ранен террористом Дмитрием Багровым в Киевском оперном театре.
Ныне здесь размещен офис Народного Руха Украины.
Будівля колишньої очної клініки Качковського. Саме тут 1911 року кращі тогочасні лікарі (Яновський, Стражеско, Дітріх та інші) намагалися врятувати життя прем'єр-міністра царської Росії Петра Аркадійовича Столипіна, який 1 вересня (за старим стилем) 1911 був смертельно поранений терористом Дмитром Багровим у Київському оперному театрі.
Зараз тут міститься офіс Народного Руху України.
Улица Олеся Гончара, 33.
Здание бывшей глазной клиники Качковского. Именно здесь в 1911 году лучшие врачи того времени (Яновский, Стражеско, Дитрих и другие) пытались спасти жизнь премьер-министра царской России Петра Аркадьевича Столыпина, который 1 сентября (по старому стилю) 1911 был смертельно ранен террористом Дмитрием Багровым в Киевском оперном театре.
Ныне здесь размещен офис Народного Руха Украины.
Першоджерела:
# “Київ. Енциклопедичний довідник”, Головна редакція УРЕ, Київ-1981.
# “Киев. Энциклопедический справочник”, Главная редакция УСЭ, Киев-1985.
# Стаття «І до Залізної доходить черга», Микола Цивірко, газета «Вечірній Київ» від 4.12.2003.
# Стаття «Сидячие легенды Киева», Дмитрий Лавров, газета «Сегодня» від 15.07.2006.
# Стаття «Убивство в київській опері», Микола Цивірко, газета «Вечірній Київ» від 17.09.2004.
# “Киев. Энциклопедический справочник”, Главная редакция УСЭ, Киев-1985.
# Стаття «І до Залізної доходить черга», Микола Цивірко, газета «Вечірній Київ» від 4.12.2003.
# Стаття «Сидячие легенды Киева», Дмитрий Лавров, газета «Сегодня» від 15.07.2006.
# Стаття «Убивство в київській опері», Микола Цивірко, газета «Вечірній Київ» від 17.09.2004.
Пропоную мої інші тематичні колекції про Київ:
